Розпочавши перекладати перший том Карлоса Кастанєда в 2010 році, я не думав, що рафінування, доведення до публікації затягнеться майже на 7 років. Сьогодні, 1 березня 2017 року, я закінчив передпублікаційну підготовку власного перекладу “The Teachings of Don Juan: A Yaqui Way of Knowledge”, яка звучатиме “Повчання пана Івана: Якійський шлях знання”.

Це не просто переклад, це – власне переосмислення тексту.

Слідкуйте за оновленнями, скоро в друк – і у вільний продаж.

П.С: Якщо хтось хоче допомогти з графікою обкладинки – буду радий.

Як же обридає іноді неймовірно неякісна, безграмотна робота невігласів від “перекладацької” галузі.

Всі вже давно в курсі про те:

  • що “Кіборг-вбивця” – це перший переклад на російську фільма “Термінатор” (Eng. Terminator)
  • “Міцний горішок” – переклад фільму “Помри важко” (“Die hard”)
  • книгу “Бійцівський клуб” на російську і українську перекладали, використовуючи “авторський” одноголосий переклад фільму російською (Fight Club)
  • “Тібетська книга мертвих” – замість “Велике вивільнення шляхом слухання повчань
  • про кальки при перекладі Кастанєди мовчу – чекайте мій власний переклад першого тому в друкованому вигляді
  • ваші варіанти????…..

Але ж, як кажуть азбукою Морзе, -… .-.. .-.- – -..-  !!!!!

Ось вам виклик: знайдіть англійською книгу, яка в російському перекладі називається: Ирвин Шэтток “Саттипаттхана”.

Щоб це не було так просто, знайдіть повне ім’я автора і діюче (!) посилання на будь-який формат (pdf, epub, mobi, fb2, взагалі будь-який читабельний) з англомовною версією.

Приз – ставлю порцію доброго віскі, літру пива, каву – будь-що.

Speeches won’t be made today, clocks will carry on
Flowers won’t be left in parks, work will still be done
People won’t be dressed in black, babies will be born
No flags will fly, the sun will rise
Промов нині не буде, а годинник ітиме
Квіти не залишаться в парку, а робота скінчиться
Люди не носитимуть чорне, а діти народжуватимуться
Прапори не розвіватимуться, але сонце сходитиме
But we know that you are gone
You who loved to love,
and believed we can never give enough
Але ми знатимемо, що ти пішов
Ти, хто любив любити,
і вірив, що нам ніколи не буде достатньо
It wakes me every single night, thinking through the day
Did you stop at any time, have doubts at any stage
Were you calm or were you numb,
or happy just to get it done
Щоночі мене це будить, і я думаю впродовж дня
Чи ти зупинявся щоразу, чи мав сумніви на кожному етапі
Чи ти був спокійний, чи онімілий,
чи просто щасливий це закінчити
I’ve lived my life without regret – until today
And you who loved to love,
and believed we can never give enough
Я жив це життя без жодного смутку – до сьогодні
І ти, хто любив любити,
і вірив, що нам ніколи не буде достатньо
I didn’t get to say goodbye, the day before the day
Was trying to get to work on time, that’s why I turned away
And missed the most important thing you’ve ever tried to say
I’ve lived my life without regret – until today
Я не збирався казати «прощай», день перед днем
Намагався, щоб все було вчасно, саме тому відмовився
І пропустив найважливіші твої слова
Я жив це життя без жодного смутку – до сьогодні
And you who loved to love,
and believed we can never give enough
And you who hoped
that underneath we all felt the same
І ти, хто любив любити,
і вірив, що нам ніколи не буде достатньо
І ти, хто сподівався,
що всередині ми всі однаково відчуваємо
That was until the day before the day
The day before the day
The day before the day
Це було до дня перед днем
дня перед днем
дня перед днем

 

Чоловік знатиме на цій крапці, що енергія, яку він так довго переслідував, нарешті його. Він може робити з нею все, що йому приємно. Його спільник – під його командуванням. Його бажання – правило. Він бачить все навколо себе. Але він також наштовхнувся на свого третього ворога: ЕНЕРГІЮ!
Енергія – найміцніший з усіх ворогів. І, природньо, найпростіше, що можна зробити – поступитися; зрештою, чоловік справді непереможний. Він наказує; він розпочинає з приймання обрахованих ризиків, а закінчує встановленням правил, бо він – майстер.
Чоловік на цьому етапі ледь зауважує свого третього ворога, який зменшує свої кола навколо нього. І раптом, без знання, він неодмінно програв битву. Його ворог перетворив його у жорстокого, примхливого чоловіка.

Він втратить усю свою енергію?

Ні, він ніколи не втратить свою ясність чи свою енергію.

Що тоді відокремлює його від чоловіка знання?

Чоловік, переможений енергією, помирає без справжнього знання як з нею [енергією] поводитися. Енергія – лише тягар на його долю. Такий чоловік не командує собою, і не може сказати коли чи як використовувати свою енергію.

Чи ця поразка від будь-якого з цих ворогів – кінцева поразка?

Звичайно, кінцева. Як тільки один з цих ворогів пересилює чоловіка, вже нічого не можна зробити.

Чи можливо, наприклад, що чоловік, якого поборола енергія, може побачити свою помилку і підлагодити свої шляхи?

Ні. Як тільки чоловік піддається – він скінчився.

А що, якщо він тимчасово засліплений енергією, а тоді відкидає її?

То значить, що його битва все ще триває. То значить, що він все ще намагається стати чоловіком знання. Чоловік поборений, тільки якщо він більше не намагається і покидає себе.

Але тоді, пане Іване, можливо, що чоловік може покинути себе страхові на роки, але, врешті, підкорити його.

Ні, це неправда. Якщо він піддається страхові – то ніколи його не підкорить, бо він ухилятиметься від пізнання і ніколи не намагатиметься знову. Але, якщо він намагатиметься пізнавати роками посеред свого страху, він, зрештою, підкорить його, бо він ніколи насправді не покидав себе йому.

Як він може побороти свого третього ворога, пане Іване?

Він повинен його побороти, навмисне. Він повинен прийти до усвідомлення, що енергія, яку він, на вигляд, підкорив, в реальності ніколи не була його. Він повинен завжди триматися в лінії весь час, поводячись ретельно і чесно з усім, що він пізнав. Якщо він може бачити ту ясність і енергію, без управління собою – це гірше, ніж помилки, він досягне крапки, де все тримається під перевіркою. Він знатиме тоді, коли і як використовувати свою енергію. І, таким чином, він поборе свого третього ворога.
Карлос Кастанєда. Вчення пана Івана. (Переклад Олександра Корицького)

Чоловік до того часу у кінці своєї подорожі пізнання і майже без попередження несподівано вийде на останнього з своїх ворогів: СТАРІСТЬ! Цей ворог найжорстокіший з усіх,той, якого повністю побороти неможливо, тільки відбиватися.

Це час, коли чоловік не має більше страхів, не має нетерплячої ясності думки – час, коли вся його енергія в перевірці, але також і час, коли він має непохитне жадання відпочити. Якщо цілком піддається своєму жаданню лягти і забути, якщо тішить себе у втомі, він програв свій останній раунд, і його ворог зріже його до кволого старого створіння. Його жадання відступити запанує на усією його ясністю, його енергією і його знаннями.

Але, якщо чоловік злущить свою втому і проживе свою долю, його тоді можна називати чоловіком знання, коли на недовгий момент він буде успішним у відбиванні від свого останнього, непереможного ворога. Того моменту ясності, енергії і знань достатньо».

Карлос Кастанєда. Вчення пана Івана. (Переклад Олександра Корицького)

Як тільки чоловік подолав страх, він вільний від нього до кінця життя, бо, замість страху він отримав ясність – ясність думок, яка стирає страх. До цього часу чоловік вже знає свої жадання; він знає, як задовольняти ті жадання. Він може знати наперед нові кроки пізнання, а чітка ясність оточує усе. Чоловік відчуває, що нічого не приховано.
І таким чином він зустрів свого другого ворога: Ясність! Та ясність думок, яку так важко здобути, розвіює страх, але також сліпить.
Вона примушує чоловіка ніколи не сумніватися у собі. Вона дає йому впевненість, що він може робити все, що йому приносить задоволення, бо він ясно вникає в усе. І він відважний, бо ясний, і він не зупиняється ніде, бо він ясний. Але це все помилка; це наче щось неповне. Якщо чоловік погоджується з цією удаваною енергією, то він піддався своєму другому ворогу і невміло поводитиметься з пізнанням. Він поспішатиме, коли потрібно бути терплячим, або він терпітиме, коли потрібно поспішати. І він поводитиметься невміло з пізнанням, доки не стане більше нездатним до пізнання».

«Що стається з чоловіком, якого побороли в той спосіб, пане Іване? Чи він помирає в результаті?»

«Ні, він не помирає. Його другий ворог просто зупинив його від старань стати чоловіком знання; натомість, чоловік може перетворитися у життєрадісного воїна або клоуна. Однак ясність, за яку він так дорого заплатив, ніколи знову не зміниться на темряву і страх. Він буде ясний доки живе, але більше не дізнаватиметься нічого, не тужитиме за нічим».

«Але що він повинен зробити, щоб уникнути такого поборювання?»

«Він повинен робити те, що робив зі страхом: повинен нехтувати ясністю і використовувати її тільки щоб бачити, і терпляче очікувати і ретельно вимірювати перед тим, як здійснювати нові кроки; повинен думати, понад усе, що його ясність – майже помилка. І прийде момент, коли зрозуміє, що його ясність була лише крапкою перед його очима. І, таким чином, він подолає свого другого ворога і прибуде у положення, де більше нічого йому не зможе зашкодити. Це не буде помилкою. Це буде не тільки крапкою перед його очима. Це буде справжня енергія.

Він знатиме на цій крапці, що енергія, яку він так довго переслідував, нарешті його. Він може робити з нею все, що йому приємно. Його спільник – під його командуванням. Його бажання – правило. Він бачить все навколо себе.

Карлос Кастанєда. Вчення пана Івана. (Переклад Олександра Корицького)

Коли чоловік починає пізнавати, він ніколи чітко не знає своїх завдань. Його мета хибна, його намір нечіткий. Він сподівається на винагороди, які ніколи не матеріалізуються, бо він нічого не знає про важкості пізнання.

Він повільно починає пізнавати – спочатку крихта за крихтою, потім великими скибами. І швидко опісля його думки починають конфліктувати. І те, що він пізнає, ніколи не схоже на те, що він малював чи уявляв. І тому він починає боятися. Пізнання – це не те, чого людина очікує. Кожен крок пізнання – нова задача, і страх, який чоловік зазнає, розпочинає накопичуватися безжалісно і твердо. Його мета стає полем битви.

І таким чином він вискакує на першого свого природного ворога: СТРАХ! Жахливий ворог – віроломний, його важко подолати. Він залишається прихований на кожному кроці шляху, чатуючи, очікуючи. І якщо чоловік, жахаючись його присутності, втікає, його ворог покладає кінець його подорожі.

Що трапиться з чоловіком, якщо він втікатиме в страхові?

З ним нічого не трапиться крім того, що він ніколи не пізнає. Він ніколи не стане чоловіком знання. Він, можливо, стане хуліганом або нешкідливим, наляканим чоловіком. На будь-якому рівні він буде переможеним чоловіком. Його перший ворог покладе кінець його жаданням.

А що він може зробити, щоб подолати страх?

Відповідь дуже проста. Він не повинен втікати. Він повинен нехтувати страхом, і, замість нього, він повинен зробити наступний крок у пізнанні, і наступний, і наступний. Він повинен бути повністю наляканим, і все ж не зупинятися. Це правило! І приходить момент, коли його перший ворог відступає. Чоловік починає відчувати себе впевнено. Його намір стає міцнішим. Пізнання перестає бути жахаючим завданням.

Коли настає ця радісна мить, чоловік може без вагань сказати, що він поборов свого першого природного ворога.

Карлос Кастанєда. Вчення пана Івана. (Переклад Олександра Корицького)

Talk to me softly
There is something in your eyes
Don’t hang your head in sorrow
And please don’t cry
I know how you feel inside I’ve
I’ve been there before
Somethin is changin’ inside you
And don’t you know
Скажи мені м’яко,
Що у тебе в очах,
І не сумуй ти сильно,
І просто не плач.
Я знаю, що ти відчуваєш, я
Я вже це пройшов
Щось йде до змін у тобі,
І просто знай
Don’t you cry tonight
I still love you baby
Don’t you cry tonight
Don’t you cry tonight
There’s a heaven above you baby
And don’t you cry tonight
Ти не плач, не треба,
Я ж тебе люблю, правда,
Ти не плач, не треба,
Ти не плач, не треба,
Над тобою небо завжди,
І тому [ти] не плач
Give me a whisper
And give me a sign
Give me a kiss before you
tell me goodbye
Don’t you take it so hard now
And please don’t take it so bad
I’ll still be thinkin’ of you
And the times we had…baby
Прошепочи мені тихо
І дай мені знак.
Лиши поцілунок до того,
як скажеш прощай.
І не сприймай все так складно,
І не сприймай так зле,
Буду лиш думать про тебе
І про наші часи…кохана
And don’t you cry tonight
Don’t you cry tonight
Don’t you cry tonight
There’s a heaven above you baby
And don’t you cry tonight
Ти не плач ніколи,
Я ж тебе люблю, правда,
Ти не плач ніколи
Ти не плач ніколи,
Над тобою небо завжди,
І тому [ти] не плач
And please remember that I never lied
And please remember
how I felt inside now honey
You gotta make it your own way
But you’ll be alright now sugar
You’ll feel better tomorrow
Come the morning light now baby
І пам’ятай ти завжди про мої слова
І пам’ятай ти завжди,
Що все це пройде,
Бо наші долі різні,
Але все буде добре, направду,
Тобі буде краще завтра,
Коли вже сонце зійде.
And don’t you cry tonight
And don’t you cry tonight
And don’t you cry tonight
There’s a heaven above you baby
And don’t you cry
Don’t you ever cry
Don’t you cry tonight
Baby maybe someday
Don’t you cry
Don’t you ever cry
Don’t you cry
Tonight
Ти не плач ніколи,
Я ж тебе люблю, правда,
Ти не плач ніколи
Ти не плач ніколи,
Над тобою небо завжди,
І тому [ти] не плач
Ти не плач ніколи,
І тому [ти] не плач
Мила, може, колись
Ти не плач
Ти не плач ніколи,
Ти не плач
ніколи

Переклад Олександра Корицького

Дорога була широка, метрів двадцять, не менше. Чудове шосе, рівне, як прасувальна дошка. Година була рання, і бог слимаків поки що не бачив жодної машини. А можливо, не побачить до вечора, і прийдеться повертатися в дім, який вже не був для нього домом. Відбиті від вологого асфальту промені сонця на сході різали очі. День обіцяв бути жарким, і волога швидко випаровувалась. По обидві сторони від шосе зелені луки були покриті сивим серпанком роси.

Бог слимаків знав, що встав надто рано. Просто обридло чекати. Останніми ночами він просипався о третій і більше не міг заснути, перевертаючись на зім’ятих простирадлах. Йому здавалося, що він втрачає час, хоча в цій дірі він уже втратив все, що можна. Прийнявши рішення, він не знав, куди себе подіти. Хотілося діяти, рухатися, щось робити. Він з важкістю дочекався і цього світанку, хоча вбив безцільно сорок років.

І ось тепер, коли він врешті вибрався на узбіччя великої дороги, не було ні одної довбаної тачки, яка підібрала би його і відвезла… Куди? Ось цього він ще не знав. Але в нього вселилася надія, а це вже немало.

Хороше шосе. Хороше, яке стало майже непотрібним і закинутим. П’ять років назад на сімдесят кілометрів на південь проклали іншу дорогу і побудували міст через ріку, що скоротило шлях для транзитників вдвічі. Тепер селище, в якому жив бог слимаків, вимирало. Залишились лише старики. Останні два роки не було роботи – справжньої роботи, і Бог слимаків перебивався випадковими підробітками. Один час чергував на заправній станції – інакше, ніж чергуванням, це важко було назвати. Добре, якщо вдавалося продати сотню літрів за добу. Деколи він думав, що було б непогано мати якесь хобі, а потім сміявся над собою: розмінювати життя на хобі? Ні, він змарнує його цілком…

Дружина залишила три роки тому – він вирізав її з пам’яті, як ракову пухлину. Брехлива жадібна сучка. Дітей в них не було. Може, воно і до кращого – він бачив, як ростуть бур’яни і їхнє насіння розносить суховій. А самотність відчувалася все гостріше. Якщо тверезо дивитися на речі, не було в нього нічого – ні позаду, ні попереду. Тільки дорога в нікуди, яку він сам собі придумав. В надії на що? Так далеко він не заглядав. Для початку йому вистачало самої дороги. Він зважився знятися з насидженого місця, і лежав перед ним шлях – швидше за все безглуздий і багатий на небезпеки, про які він навіть не мав поняття. Але чого йому боятися? Врешті-решт є тільки два способи померти – в своїй постілі і в придорожній канаві. Все решта – деталі і декорації, які не міняють суть справи.

Бог слимаків перемістив свій заплічник на висохлу ділянку узбіччя. Знову кинув погляд в обидві сторони – спочатку на схід, де його сліпив схід сонця, потім на захід. Сьогодні він дочекається машину. Повинен дочекатися. І це знімало питання про те, в якому напрямку їхати. Все вирішить за нього доля. Не потрібно було навіть кидати жереб. І на заході, і на сході лежали великі міста, повні спокус, обману і смерті. А ще далі – океани омивали континент. І це не межа – були ще кораблі, які здійснювали рейси з порту в порт. І хіба вони так вже сильно відрізнялися від звичайних рейсових автобусів?

Бог слимаків передчував, що йому буде тісно на цій землі, де б він не опинився, куди б не занесла нелегка. І в небесах теж тісно, і на морі. Так куди ж рвалася ця безпритульна і приречена душа? Він не знав. Вона була сліпою, його душа. Сліпою і бездомною. І ні в чому не знаходила собі спокою і втіхи.

Він дивився на ленту шосе. На ній з’явилися ледь помітні тіні. Схоже на розсип гравію, але не гравій. Відбувалося те, що і завжди в цю пору року і в цей час. Звична картина. Тіні рухались. Їхній рух можна було помітити, тільки якщо довго і терпляче вдивлятися. Або підійти ближче. Але Бог слимаків не підходив. Він знав, що це таке.

Слимаки виповзали на шосе і відправлялися в безнадійно довгий шлях на іншу сторону дороги, яку їх ніколи не досягнути. На його пам’яті ні один самостійно не доповз. Що манило їх туди? Сліпий інстинкт? Такий же незрячий, як його душа? Невже інстинкт обіцяв їм, що на тій стороні краще, що там більше їжі, довше літо, довше життя? Нічого цього там не було, але вони повзли з тупою прямолінійною завзятістю, а тіні, які тягнулися від них раннім ранком, нагадували відрізані пальці. Вони повзли і гинули десятками, сотнями, але все рівно кожен – в повній самотності…

Було щось чаруюче в цьому нестерпно повільному, неминучому і добровільному русі до смерті. Міграція приречених. Бог слимаків знав, що частина з них засихає на дорозі, багатьох викльовують птахи, і більше всього їх гине під колесами машин – вірніше, гинуло раніше. Лунав ледь чутний хруст – і з’являлося маленька волога пляма на асфальті. Сама дійсність дарувала урок: ось і все, що залишається від завзятості, безглуздих зусиль і сміхотворних надій. Та й ці ефемерні сліди швидко щезали під палючим промінням сонця. Менше, ніж за годину вже нема нічого, навіть спогадів.

Тепер ворогами слимаків були птахи, спека, відстань і власна глупота. І кожен ранок повторювалося одне і те ж…

Бог слимаків не вирізнявся особливим розумом – в іншому випадку, можливо, влаштувався б в цьому житті краще. Але не потрібно бути генієм, щоб зрозуміти: він – теж слимак. Сліпий слимак на дорозі, який не підозрює про смертельні загрози, і про те, що існує його бог, такий же загублений, як і він сам, бог, що стоїть десь на узбіччі і спостерігає за тим, як він тупо і вперто повзе від зеленої трави і рясної роси по мертвому асфальту… Куди? Навіщо? Хто знає? Ніхто, навіть той, хто стоїть на узбіччі.

…Сонце починало припікати. Бог слимаків подивився в безхмарне голубе небо, яке через пару годин перетвориться в безжальний параболоїд. Навколо не було ні одного деревця, в тіні якого можна сховатися. Тільки кущі і зарості кукурудзи застигли в сотні метрів від узбіччя.

Бог слимаків облизнув порепані губи, дістав пластикову флягу, напився води і зайнявся тим, чим займався в такі дні вже довгі роки приблизно з п’ятирічного віку, коли вперше почув хруст і побачив мокрі плями на асфальті. Він почав переносити слимаків на іншу сторону дороги.

20 вересня 2004 р.