Закон стверджує, що кожна причина повинна мати свій наслідок, що всі причини повинні бути повністю відпрацьовані. Енергія, створена кожною думкою і кожною дією, повинна бути поглинена і розсіяна серед інших людей, а це, в свою чергу, створює енергію, що виробляє подальші реакції. Деякі частини цієї енергії мають тенденцію сприяти процесу скидання матеріальних покровів з духа, а інші її частини укріплюють і підсилюють їх. Ми самі і наші сьогоднішні обставини є результатами того, що ми думали і робили в минулому; ми станемо результатом того, що думаємо і робимо зараз. Жодна дія, жоден рух думки не помирає безслідно; але кожен з них породжує свій ланцюжок результатів: вони продовжуються до тих пір, поки не буде витрачена первинна енергія. І таким чином ми розвиваємося через власні помилки і власні дії в сторону добра і зла. Воістину, в цьому вища справедливість: нема можливості ухилитися від результатів дурних думок і дій, нема можливості втратити результати хороших. Але то, як ми реагуємо на викликані ними події, може допомогти розсіяти цю енергію або повернути її. Тому закон карми створює з кожного індивіду колективну групу потенційних можливостей, направлених до добра і зла, до тенденцій будь-якого роду, до радостей і страждань теперішнього і майбутнього існування. Ці постійно змінні потенційні можливості, імовірно, утримуються разом в якійсь матеріальній оболонці, тоншій, ніж все, що нам відомо, відтворюючи перевтілювану істоту. В такій істоті нема нічого постійного; і в кожному новому народженні можна якось спостерігати діяльність духа за набраними ним оболонками і матеріальними завісами. Але неможливо уявити, щоб кожний раз убиралася в матерію одна і та ж частинка духа – такої подільності духа не існує, і нема нічого, що визначається як душа, яка в своїх подорожах слідує за оболонкою «невідпрацьованих причин». Дух завжди присутній всюди, але тут його можна сприйняти тільки за посередництвом фізичного творення. Ми – наче вікна духа; і наші попередні думки і дії предрішають той ступінь, до якого дух може бути зауважений крізь нас. Відпрацьовуючи свою карму, ми пробуємо впродовж кожного існування хоч трохи стерти пил з вікна, поки вікно врешті не стане чистим, а особистість не щезне.

Таким є, як я припускаю, істинне значення Доктрини «нема Бога, нема душі», якої твердо притримуються всі істинні буддисти. Це не мертв’яче, а надихаюче вірування. Бог не заперечується, а осмислюється набагато обширнішим твердженням. Душа отримує нові можливості і тлумачиться по-новому як тимчасова, мінлива і врешті-решт зникаюча істота, за якою знаходиться єдність і цілісність духа без якихось осягнутих розумом атрибутів, що утворюють лише реальність, яку ми нечітко сприймаємо. Особистість, що утворюється групою енергій причин і наслідків, що прагнуть до проявлення, зберігає неперервність протягом довгого процесу вивільнення духа, проте вона постійно змінюється і приречена на згасання. А дух, що працює за допомогою цієї особистості, представляє собою недиференційовану частину океану духа, якого ми називаємо Богом; і по-справжньому його неможливо також називати «душею».

 

Де зупиняється процес розширення? Що повинно завадити нам відкрити п’ятий вимір? Останнє надалі буде потребувати від нас признання того, що для реального існування в нашій вселенній все повинно мати п’ять вимірів і що цей новий вимір повинно думатися як розширення під прямим кутом до часу. Тут я не пропоную якоїсь дивовижної концепції, схожої з концепцією Данна про «серійний час». Новая тривалість повинна бути чимось таким, що «виходить за межі цього світу» і не мати жодного стосунку до будь-якого виду часу.