Переклад Олександра Корицького

Дорога була широка, метрів двадцять, не менше. Чудове шосе, рівне, як прасувальна дошка. Година була рання, і бог слимаків поки що не бачив жодної машини. А можливо, не побачить до вечора, і прийдеться повертатися в дім, який вже не був для нього домом. Відбиті від вологого асфальту промені сонця на сході різали очі. День обіцяв бути жарким, і волога швидко випаровувалась. По обидві сторони від шосе зелені луки були покриті сивим серпанком роси.

Бог слимаків знав, що встав надто рано. Просто обридло чекати. Останніми ночами він просипався о третій і більше не міг заснути, перевертаючись на зім’ятих простирадлах. Йому здавалося, що він втрачає час, хоча в цій дірі він уже втратив все, що можна. Прийнявши рішення, він не знав, куди себе подіти. Хотілося діяти, рухатися, щось робити. Він з важкістю дочекався і цього світанку, хоча вбив безцільно сорок років.

І ось тепер, коли він врешті вибрався на узбіччя великої дороги, не було ні одної довбаної тачки, яка підібрала би його і відвезла… Куди? Ось цього він ще не знав. Але в нього вселилася надія, а це вже немало.

Хороше шосе. Хороше, яке стало майже непотрібним і закинутим. П’ять років назад на сімдесят кілометрів на південь проклали іншу дорогу і побудували міст через ріку, що скоротило шлях для транзитників вдвічі. Тепер селище, в якому жив бог слимаків, вимирало. Залишились лише старики. Останні два роки не було роботи – справжньої роботи, і Бог слимаків перебивався випадковими підробітками. Один час чергував на заправній станції – інакше, ніж чергуванням, це важко було назвати. Добре, якщо вдавалося продати сотню літрів за добу. Деколи він думав, що було б непогано мати якесь хобі, а потім сміявся над собою: розмінювати життя на хобі? Ні, він змарнує його цілком…

Дружина залишила три роки тому – він вирізав її з пам’яті, як ракову пухлину. Брехлива жадібна сучка. Дітей в них не було. Може, воно і до кращого – він бачив, як ростуть бур’яни і їхнє насіння розносить суховій. А самотність відчувалася все гостріше. Якщо тверезо дивитися на речі, не було в нього нічого – ні позаду, ні попереду. Тільки дорога в нікуди, яку він сам собі придумав. В надії на що? Так далеко він не заглядав. Для початку йому вистачало самої дороги. Він зважився знятися з насидженого місця, і лежав перед ним шлях – швидше за все безглуздий і багатий на небезпеки, про які він навіть не мав поняття. Але чого йому боятися? Врешті-решт є тільки два способи померти – в своїй постілі і в придорожній канаві. Все решта – деталі і декорації, які не міняють суть справи.

Бог слимаків перемістив свій заплічник на висохлу ділянку узбіччя. Знову кинув погляд в обидві сторони – спочатку на схід, де його сліпив схід сонця, потім на захід. Сьогодні він дочекається машину. Повинен дочекатися. І це знімало питання про те, в якому напрямку їхати. Все вирішить за нього доля. Не потрібно було навіть кидати жереб. І на заході, і на сході лежали великі міста, повні спокус, обману і смерті. А ще далі – океани омивали континент. І це не межа – були ще кораблі, які здійснювали рейси з порту в порт. І хіба вони так вже сильно відрізнялися від звичайних рейсових автобусів?

Бог слимаків передчував, що йому буде тісно на цій землі, де б він не опинився, куди б не занесла нелегка. І в небесах теж тісно, і на морі. Так куди ж рвалася ця безпритульна і приречена душа? Він не знав. Вона була сліпою, його душа. Сліпою і бездомною. І ні в чому не знаходила собі спокою і втіхи.

Він дивився на ленту шосе. На ній з’явилися ледь помітні тіні. Схоже на розсип гравію, але не гравій. Відбувалося те, що і завжди в цю пору року і в цей час. Звична картина. Тіні рухались. Їхній рух можна було помітити, тільки якщо довго і терпляче вдивлятися. Або підійти ближче. Але Бог слимаків не підходив. Він знав, що це таке.

Слимаки виповзали на шосе і відправлялися в безнадійно довгий шлях на іншу сторону дороги, яку їх ніколи не досягнути. На його пам’яті ні один самостійно не доповз. Що манило їх туди? Сліпий інстинкт? Такий же незрячий, як його душа? Невже інстинкт обіцяв їм, що на тій стороні краще, що там більше їжі, довше літо, довше життя? Нічого цього там не було, але вони повзли з тупою прямолінійною завзятістю, а тіні, які тягнулися від них раннім ранком, нагадували відрізані пальці. Вони повзли і гинули десятками, сотнями, але все рівно кожен – в повній самотності…

Було щось чаруюче в цьому нестерпно повільному, неминучому і добровільному русі до смерті. Міграція приречених. Бог слимаків знав, що частина з них засихає на дорозі, багатьох викльовують птахи, і більше всього їх гине під колесами машин – вірніше, гинуло раніше. Лунав ледь чутний хруст – і з’являлося маленька волога пляма на асфальті. Сама дійсність дарувала урок: ось і все, що залишається від завзятості, безглуздих зусиль і сміхотворних надій. Та й ці ефемерні сліди швидко щезали під палючим промінням сонця. Менше, ніж за годину вже нема нічого, навіть спогадів.

Тепер ворогами слимаків були птахи, спека, відстань і власна глупота. І кожен ранок повторювалося одне і те ж…

Бог слимаків не вирізнявся особливим розумом – в іншому випадку, можливо, влаштувався б в цьому житті краще. Але не потрібно бути генієм, щоб зрозуміти: він – теж слимак. Сліпий слимак на дорозі, який не підозрює про смертельні загрози, і про те, що існує його бог, такий же загублений, як і він сам, бог, що стоїть десь на узбіччі і спостерігає за тим, як він тупо і вперто повзе від зеленої трави і рясної роси по мертвому асфальту… Куди? Навіщо? Хто знає? Ніхто, навіть той, хто стоїть на узбіччі.

…Сонце починало припікати. Бог слимаків подивився в безхмарне голубе небо, яке через пару годин перетвориться в безжальний параболоїд. Навколо не було ні одного деревця, в тіні якого можна сховатися. Тільки кущі і зарості кукурудзи застигли в сотні метрів від узбіччя.

Бог слимаків облизнув порепані губи, дістав пластикову флягу, напився води і зайнявся тим, чим займався в такі дні вже довгі роки приблизно з п’ятирічного віку, коли вперше почув хруст і побачив мокрі плями на асфальті. Він почав переносити слимаків на іншу сторону дороги.

20 вересня 2004 р.

…Чому для тебе я лиш тінь?…
В глазах твоих я осень вижу,
Хотя они, как озеро, чисты.
Тебя я никогда не обижу,
И это подтвердят эти белые листы.My love will bring you to the heaven,
So why we can’t just break the rule?
We could just be in love forever?
’Cause you have made me your lovefool.

I want so much, I want so little,
I want just you to be my girl.
I’ll shine for you like glow-storm beetle.
I want to kiss your lips and curl.

You always smile, I love thee then.
You live like goddess on the Earth.
I’ll get you star just tell me when.
I’ll bring you Moon, ‘cause you do worth.

Я чекаю на тебе, як кіт на весну.
Я не можу без тебе ні жити, ні спати.
Я занурююсь в тебе, як риба в Десну.
Чи ти любиш мене? Ти не хочеш сказати.

Я не можу змінити my feelings to you.
Я так хочу, щоб ми були разом forever.
I know, що ти love me and this is the true.
Це кажуть your eyes and apart we’ll be never.

Я себе невпевнено почуваю,
Коли беру тебе за руку.
І коли музика завмирає,
Щось у твоїх очах, близьке до муки,
шепоче про любов, прощання і розлуку.

Я більш не потанцюю ніколи.
Винним себе не почуваю.
І більш не почуєш ті пріколи,
Хоча я тебе не забуваю.

Я згубив той шанс, що ти дала.
Тому я ніколи не потанцюю більше
Так, як танцював з тобою.
Ти час для мене зупиняла.
А безтурботний шепіт робив все ще гірше.
Чому ж ти кажеш: «Не займайся грою!»?
Моє серце не сприймає правил,
Нема комфорту в щирій правді.
Біль – ось ціна твоєї забави,
Хоч правди ти теж не кажеш завжди.

Сьогодні музика, здається, кричить.
Я загубив тебе у людському плині.
Може, так воно й краще. Все вчить.
Та чи залишилися ми невинні?…

Нам так добре лежати удвох.
Ми разом могли танцювати вічно, та стався підвох.
І доля зла нам каже знов: «Держись!»
Я тебе молю: Залишись!

Чи ви колись кохали жінку? Чи розуміли?
Чи ви пізнали її душу глибоко?
Чи давали їй крила і разом летіли?
Вище хмар у небо високо?

І коли ти найдеш себе в ліжку
Поряд з нею, без сил в обіймах.
Значить, ти кохаєш жінку,
Задля неї серце виймеш,
Ти кажеш те, що вона справді хоче,
Розповідаєш, що вона єдина,
В неї гордість є дівоча,
Що хоче чути: ще перша година.

Справді кохати жінку,
Щоб вона вас обіймала.
Щоб ти нею дихав
І вона це смакувала.
Чи відчуваєш її жар у своїй крові?
Коли іскриться її погляд у ночі покрові?

Коли я дивлюся у твої очі,
Я бачу, як любов у них палає.
І люба, коли я думаю про наші шалені ночі
І цілунки, кохання мене забирає.

     Ніщо не буде вічно.
     І ми знаємо, як все може змінитися.
     Та ніщо не загасить свічки,
     Навіть якщо дощ в листопаді буде литися.

Вже дуже довгий час
Намагаюсь біль побороти свій.
Що буде – не знає жоден з нас,
Жаль стає вже дуже злий.
Дозволь йому піти сьогодні,
Нехай заблудиться в безодні.

     Мої руки не знають, що ти була моя.
     Якщо твої очі мене кохають, не бійсь кохати вся.
     І ніхто нам не стане на заваді,
     Навіть сильний дощ в листопаді.

Всім потрібен час побути на самоті.
Та чи хочеш ти весь час бути в гіркоті?
Я знаю, що важко мати серце розбите,
Навіть друзі починають тебе дражнити.
Але якщо ти хочеш серця розбивати,
То не змушуй мене тебе проклинати.

     А коли ти всередині себе загубиш
     І тіні все ще будуть залишатись,
     Я знаю, що ти мене полюбиш,
     Коли вже не буде з ким вінчатись.

З темнотою повінчайся.
І шукай в житті свою дорогу.
Ніщо не продовжуються вічно, признайся.
Навіть дощ в листопаді підвладний Богу.