Мій дорогий друже!
Якщо лише у тебе не було б такої перебільшеної думки про мене! Я переживаю, що одного дня ти якось розчаруєшся в мені, і я урочисто відзначу цю зміну в тобі, заявляючи від глибин свого серця, що я не заслуговую жодного слова похвали, яку ти розсипав щедро на мене. Якби ти тільки знав, який смуток і меланхолію я насправді відчуваю до себе як до продуктивної істоти!
Все, чого я волію – лише трішки свободи, смаку справжнього подиху життя. І я відкидаю, я повстаю проти багатьох, невимовно багатьох обмежень, які все ще присутні в моєму розумі.
А про справжню продуктивну роботу навіть не може бути й думки до особистого вивільнення, хоча б трішки, від особистих пут і болю чи пригніченості, яка повстає з особистого обмеженого кругозору.
Чи я колись досягну внутрішньої свободи? Дуже сумнівно. Ціль занадто віддалена, і навіть якщо хтось досягне вимірюваної близькості до неї, то витратить до цього часу усю силу через довгий пошук і боротьбу.
Коли свободу врешті досягнуто, людина стає безжиттєва і квола, як одноденка вночі.
Саме цього я жахаюсь так сильно. Така невдача – бути таким свідомим про особисту боротьбу і так рано в житті! І, на відміну від митців чи аскетів, я не можу збалансувати свої сумніви силами великих справ.
Як же жалюгідно і відразливо мені безперестанку вайкати, наче водяний бугай.
На зараз я справді дуже, дуже втомлений від усього – більше, ніж втомлений.
