Володимир Янчук. 15 хвилин спокою

Sorry, this entry is only available in Ukrainian. For the sake of viewer convenience, the content is shown below in the alternative language. You may click the link to switch the active language.

п’ятниця – така п’ятниця. таксі – дорогі, в одному – курив шофер, смердить, в другому – тільки руска попса, в третьому – радіо шансон…

в результаті я згадую лише один твір – продовжуючи літературний тиждень.

Твір Володимира Янчука “15 хвилин спокою”.
Неоднозначний твір, особливо для вразливих гопніків, які хочуть спасти світ, але для людей, які втомлюються від суспільства – це саме воно.

Відпочивайте більше, підтримуйте баланс роботи і життя.
Побільше вам спокою.

Було вже темно, але блідо-голубе небо ще контрастувало на тлі похмурих будівель та брудного пляжу, що вповзав у море, яке сонне шипіло, чавкало біля пірсу і тхнуло гнилими водоростями. Хлопець морщився від запаху і вдивлявся горизонт. Біло тихо і спокійно. Він сидів на піску, витягши ноги до моря, яке не могло його дістати, й кидав пласкі камінчики, спостерігаючи, як вони стрибають на воді, ніби чинив послугу всьому світові, ліниво, з виглядом знавця, який розуміє, що вона з таким запахом не здатна вплинути на емоційний стан людини, він якої залежить, скільки разів підстрибне на воді камінчик; до того ж, брали сумніви, чи серйозно це для чоловіка в дев’ятнадцять років. Це занудне заняття йому достатньо набридло і гниле море, і холодний бетон, та було ще досить рано, аби йти додому, і він, глянувши на фосфорний циферблат капітанського годинника, вирішив посидіти ще з хвилин десять-п’ятнадцять.

Але почулися чиїсь голоси.

Він повернув голову і подивись у темряву, з якої витнулися білі плями: чоловіків було троє, а жінка одна. Часто перекрикуючи одне одного, вони рухалися до моря. Хлопець точно знав: звідти вони його не помітять, і знову обернувся до моря. Та ось відчув у розмовах незнайомців тон, що змусив його знову подивитися на незнайомців. Жінка нудно й жалібно просила, щоб її відпустили.

– Я прошу вас… ну не треба… ну для чого… ну я…прошу вас! – вона, як могла, випручувалась, але один тримав її зарук й за волосся, другий намагався залізти під плаття, третій ішов попереду і, певно, всміхався.

Хлопець відвернувся до моря. Що ж іще можу бути на цьому запущеному пляжі, крім гнилих водоростей та зґвалтованої жінки? І почув, як вона дала комусь лункого ляпаса.

– Скотина! Пусти! – почала відбиватися, але її скрутили і потягли до пляжної буди.

Звідти жінка кілька разів прохрипіла «Допоможіть!» і спробувала завищати, але їй міцно заткнули рота, і вона тільки немічно белькотіла. До вух долітала вдоволена балаканина чоловіків.

Хлопець сидів і дивився вдалину. На горизонті з’явився кораблик і заморгав розцяцькованими вогнями. Він рухався лінією між небом і водою і нагадував собою ціль в ігровому автоматі, яким бавляться в морський бій. В кораблика одразу ж було запущено камінчика: один… два… три.. – хана!..

Хлопець мляво хекнув і, потягуючись, подивився в зоряне небо. Раніше ніколи б не подумалось, що в такий вечір можуть зґвалтувати. Видовище, звичайно, красиве: зорі… Зорі – це добре. А смердюча вода – погано. Зморщився і глянув на годинника. Було ще рано.

Позаду почулося шурхотіння. Озирнувся і побачив трьох чоловіків. Сапаючи і посміхаючись, вони рушили геть, обмінюючись враженнями від щойно пережитого. Силуети їхні швидко поглинула пітьма, і хлопець знову пірнув у споглядання майже зниклого горизонту, де ледь мріяла цятка далекого корабля.

За спиною почувся шум – хлопець подивився у бік дерев’яної буди. Там з’явився світлий силует жінки. Напівзігнувшись, вони шкутильгала до води. Було ледь чути її схлипи.

– Скоти! Падлюки!.. О Боже! – стогнала вона.

Коли жінка підійшла близько, він помітив, що плаття на ній зовсім пошматоване; щулячись, вона ловила дрижаків; обличчя було скривленим, волосся розтріпаним. Жінка здригалася від плачу і підставляла морю тремтяче підборіддя, що надавало її стражданню особливого ефекту. Вона була ще зовсім молодою, можливо, їй сягнуло ледь за двадцять. Хлопець дивився на неї і морщився, йому було неприємно.

Не помітивши його, вона лягла на холодний бетонний пірс і зачерпнула рукою воду, витягуючи разом з водою довгі бридкі водорості. Хлопця перекривило: невже можна вмиватися цією бридотою? Але дівчина змила кров, випросталася і, завиваючи під ніс, озирнулася. Злякано подалася назад, певно, помітила його.

– Гей! Вони пішли! – гукнув їй і відвернувся.

Вона, здається, зрозуміла його слова і безсило опустилася на бетон. Якусь мить скімлила і дивилася на нього.

– Ти хто? – запитала розбитим ротом.

– Людина, – відказав ліниво.

Вона мовчала.

– Ти що … бачив?

– Бачив, – спохмурнів і кинув блискунця.

– Ти бачив і не допоміг? – заридала, скоцюрбившись. – Падлюка! Всі ви падла, боягузи, кнури смердючі! Всі до жодного!

– Їх було троє, – прошипів.

– Я ж кликала… Я ж кричала.. Я ж так просила допомогти.. За що вони? За що? – завила. – Боже, що ж робити, що робити, як же мені йти, га?

Кораблик розтанув на горизонті, розтанув і горизонт, і весь світ, позбавлений лінії між небом і морем. Все поглинав чорний хаос.

Хлопець глянув на фосфорного циферблата, п’ятнадцять хвилин пройшло, і холодно мовив:

– Можу принести тобі щось із одягу, я тут близько живу.

– Давай, – тихо зітхнула, підібравши красиві ноги. Дивно, як на них лишилися туфлі?

Він ліниво підвівся, обтріпав одяг, пішов. Під ногами полохливо хрускотіли пісок і мідії.

– Гей! – почув ззаду. Озирнувся. – Приходь швидше! Холодно тут! – долетів понурий тужливий глос.

Хлопець нічого не відповів. А жінка знову заридала. Тихий шум моря вплітав красиву мелодію в цю музику туги і горя. І, зникаючи в темряві заростей, він усе менше вловлював схлипи жінки і схлипи моря.

Його чекала тролейбусна зупинка. Йому ще довго доведеться їхати в протилежний кінець міста і порожньому салоні порожніми вулицями. Там зовсім інший дух, не такий нав’язливий, як біля моря. Зрештою, аби відігнати цей неприємний запах гниття і бродіння, він, дібравшись додому, одразу ж нап’ється гарячого чаю і провалиться в тихий, спокійний сон.

Leave a Reply

Back to top