Я колись любив дощ. Ні, не так, як люблять дощ, сидячи всередині приміщення, попиваючи каву, глінтвейн чи ще щось приємне, і слухаючи, як тарабанить дощ по підвіконню чи ще по чомусь.
Я любив дощ наживо. Львівський дощ, дощик, мжичку, паморось, зливу, грозу, дощисько, всі прояви львівської дощової погоди.
Коли починався дощ, я вдягався в щось зручне і промокне, і виходив мокнути під дощем, гуляючи по району, чи по місту, чи де я в той час був.
Я відкривався дощу як первинній стихії, яка змивала з мене весь бруд сансари, оновлювала, підзаряджала, давала щось нове – натхнення, силу, енергію, розуміння, усвідомлення. Зрештою, спокій.
А потім я про це забув. Забув настільки, що тільки декілька днів тому мені нагадала одна людина про дощ, що потягнуло за собою купу реакцій
- емоцію радості від дощу, коли неважливо, як він лиє…
- емоцію самотності, коли все, що тобі потрібно – лише дощ
- емоцію надії, бо коли є дощ – є й все інше
- емоцію любові, бо дощ віддає чисту енергію і не просить нічого взамін
- …
Хороших вихідних, наповнюючих емоцій. Любіть свої стихії і діліться своїми відчуттями.
Фоточки – зроблені на мобільний в 2011 році
а також трохи графіки для настрою
