Я ледве дочекався вечора й пішов до Аусенції. Її поріг сказав: «Тяяжко!», наче йому заболіло, коли я наступив на нього. Аусенція стояла посеред кімнати, коло її ніг на підлозі була тарілка, повна різнокольорових предметів, що здалека скидалися на цукерки й шоколадки.
– Що це? – спитав я.
– Це ти.
– Я?
– Так. Точніше, це твої енергії, злі та добрі. Ось у цьому камені заховане твоє завтра, у цьому твої бажання, отут – майбутні хвороби твоїх ніг, а це твоя голова. Оце зелене – твій чоловічий член. 1 так далі.
– Я не вірю. Звідки все це тут, у тебе?
– Значить, ти не зрозумів. Добре. У природі існує багато мов. Людина їх поволі забувала – століттями й тисячоліттями, доки в неї не залишилася лише одна говірка, мова людей. … У цій тарілці різними барвами представлені чимало тих мов, що їх люди вже не пам’ятають. Ти теж не пам’ятаєш …Тепер іди до лісу, зірви два листки з будь-якого дерева і принеси їх у роті. Вони тобі замінять мови, які ти забув ще задовго до народження.
– Оця ось штука з кістки, загорнена в полотно, – це твій нюх. Його треба навчити, щоб він заговорив однією з тих забутих мов, щоб відчув, коли в поті жінки чи чоловіка з’явиться страх.
І опустила листок на блакитний згорток. Потім підійшла до свого гарбуза, помішала в ньому соломинкою і дала мені понюхати. Пахло чимось гірким і різким.
– Запам’ятай цей запах.
– Що це?
– Це «синій піт» – запах страху. Коли його відчуєш, знатимеш, що той, від кого так пахне, злякався. А знаючи, будеш поводитися так, як треба.
Тільки уяви, що мені наснилося.
– Коли?
– Щойно… У мене швидкі сни. Снилося, що я ніяк не можу вийти заміж і що не маю хлопця. А я ж ось заміжня і маю тебе. Хто це снить у мені?
– Поміркуй! Або ти бачиш свої вчорашні сни, або помінялася снами із кимось. Якщо додумаєшся, хто б це міг бути, досить буде йому зателефонувати, і – хоп! – усе повернеться до норми.
Георгіна встала з-за столу, вийшла в передпокій, де до жіночого сідла був причеплений телефон. У нього був держак із зеленого каменю, завжди холодного. Вона вмостилася на сідлі, набрала номер і сказала у слухавку:
– Слухай мене уважно, сестричко. Я бачила уві сні ту чайну, куди я не ходжу, а ти весь час там сидиш зі своєю шкільною компанією. Я й назву її прочитала: «Біля синього диму». Я там ніколи не була, а ти була. Отже, вигляд і назва тієї чайної може з’явитися тільки у твоєму, а не в моєму сні. І я, певна річ, здогадалася, що це значить. Ану перестань негайно посилати мені свої сни і красти мої. Досить. Я тобі дам прочуханки, як тільки вернуся.
І Георгіна поклала слухавку.
– Усі ми будівники, – казав зазвичай за вечерею дід Чихорич Леандрові, – але нам для будування дається незвичайний мармур: години, дні та роки, а сон і вино – це розчин. Усі ми будівничі часу, женемося за тінями й носимо воду решетом; кожен зводить із годин свій дім, кожен із часу свій вулик будує і свій мед збирає, ми носимо час у міхах, щоб роздувати вогонь. Як у гамані золоті дукати та мідяки перемішані, а в стаді білі й чорні вівці, так і в нас для будівлі є білий та чорний мармур. І гірко доведеться тому, в кого мідяки в гамані поковтають золото, а ночі поглинуть дні. Будувати такому в негоду й незгоду…
– Як ти гадаєш, турки ударять завтра чи післязавтра? – запитав віщуна Леандр напівжартома.
– І гадки не маю. – Голос віщуна повис у повітрі, як велика плита.
– Який же тоді з тебе пророк?
– Знаєш, віщуни бувають двох гатунків – дорогі й дешеві. Тільки не думай, що одні з них хороші, а другі погані. Річ не в цьому. Одні пораються над швидкими, а другі над повільними таємницями, ось і вся різниця. Я, наприклад, дешевий віщун, тому що про завтрашній день чи про наступний рік знаю не більше за тебе. Я бачу дуже далеке майбутнє, на два або три сторіччя вперед – я можу передбачити, як називатимуть тоді вовка і яке царство загине. Але кого цікавить, що буде через два або три сторіччя? Нікого, навіть мене. Мені на це начхати. Але є й інші віщуни, дорогі, наприклад у Дубровнику. Вони передбачають, що трапиться завтра або через рік, а це потрібно кожному, як лисому капелюх, і в таких не питають, скільки його пророцтво коштує, а платять не шкодуючи, пригорщами, як за поросячий бочок. Та не слід думати, що два такі пророки і їхні пророцтва ніяк не пов’язані між собою або що вони одне одному суперечать. По суті, це одне і те ж пророцтво, і його можна порівняти з вітром, у якого є зовнішній і внутрішній боки, причому внутрішній – це той, який залишається сухим, коли вітер дме крізь дощ. Так що один віщун бачить тільки зовнішній бік вітру, а другий – внутрішній. Жоден з них не бачить обидва. Тому доводиться йти щонайменше до двох, щоби скласти цілу картину, зшити лице й виворіт свого вітру…
Людина схожа на корабельний компас: крутиться навколо своєї осі й бачить усі чотири сторони світу, але того, що відбувається знизу і зверху, не бачить, воно від неї приховане. Проте саме там і знаходяться дві важливі для неї речі, про які вона хоче дізнатися: любов під нею і смерть над нею.
Любов буває різна. Одну можна підчепити тільки виделкою, іншу їдять руками, як устриць, ще іншу слід різати ножем, щоб не задушила тебе, а буває і рідка, мов юшка, так що без ложки не обійтися. Або така, котру зривають, наче яблуко, яке покуштував Адам.
Що ж до смерті, то це єдине, що під небосхилом може, як змія, повзати і вгору, і вниз по нашому родовому дереву. Смерть може століттями чекати в засідці на твоє народження ще до того, як ти народився, а може повернутися за тобою, вийти тобі назустріч із далекого майбутнього. Хтось, кого ти не знаєш і ніколи не побачиш, може нацькувати на тебе свою смерть, як мисливського собаку на куріпку, або послати її навздогін за тобою з неоглядної далечини…
ПОТРІБНА ЧОРНЯВА ВЧИТЕЛЬКА МУЗИКИ (ГІТАРА).
ВИМОГИ: ЗРІСТ БІЛЯ 170, ОБ’ЄМ СТЕГОН І БЕДЕР ПРИБЛИЗНО ОДНАКОВИЙ
То був рік, коли я любила лише найсолодше: чоловічі парфуми «Van Cleef», восени – липкий виноград, а навесні – черешні, наддзюбані птахами. Уже від січня мені вдавалося ловити на льоту випущені з рук речі, перш ніж вони впадуть, і я була щаслива, що врешті виросла і що вже можу їбатися.
– Перш ніж розпочнемо урок, я вам розкажу, що треба знати про пальці, коли ви граєте. Великий палець на правій руці – це ви, а на лівій – ваше кохання. Решта пальців – то люди довкола вас. Два середні пальці значать: правий – вашого друга, лівий – ворога: безіменний на правій руці позначає вашого батька, на лівій – матір; мізинці – дітей, хлопчика й дівчинку, а вказівні – предків… Думайте про це. коли будете грати.
Найкращі хвилини свого життя людина забуває найшвидше. За миттю найвищої самореалізації, оргазму або чарівного сну настає забуття, амнезія, стираються спогади. Бо під час найкращих снів, під час найвищого творчого акту – зачаття дитини – людська істота на мить підіймається по драбині життя на кілька щаблів над собою, та не може там довго втриматись і, падаючи назад, у реальність, мусить якнайшвидше забути ті хвилини просвітлення. За життя ми не раз буваємо в раю, та пам’ятаємо лише вигнання…
Від великого кохання швидко старіють. Від великого кохання старіють швидше, ніж від довгого, тяжкого й нещасливого житія. Єрисена скакала на своєму вершникові десь далеко крізь невідомі простори і поверталася втомлена, радісна й задихана від довгої дороги. А лоно відтоді відзивалося на удари дзвона. Через кохання вона не мала коли поїсти. Іноді ставила вечірній сніданок на груди свого коханця і їла, годуючи його водночас любов’ю й овочами. Вони були щасливі серед загального нещастя, були переможцями серед загальної поразки, і це їм ніколи не буде прощено.
Кімнати, в яких мешкав Петкутин, із часом набували завжди одних і тих самих барв, за якими одразу можна було впізнати його обитель серед тисячі інших. Сліди й масні плями, які він та його піт залишали після себе на скляних клямках, подушках, стільцях, диванах і кріслах, на люльках, ножах і вушках горнят, мінилися барвами райдуги з лише одному йому притаманними полисками. Це було щось на кшталт портрета, ікони чи підпису. Бранкович іноді заставав Петкутина в дзеркалах просторого дому, замурованого в зелену тишу. Він навчав його, як погодити у собі осінь, зиму, весну та літо з водою, землею, вогнем та вітром, що їх людина також носить у своїй утробі. Величезна робота, яку слід було провести, тривала довго, Петкутин натер мозолі на думках, м’язи його пам’яті напнулися так, що мало вже не рвалися, а Бранкович навчив його читати лівим оком одну, а правим іншу сторінку книги, писати правою рукою по-сербськи, а лівою по-турецьки. Потім підучив його літератури, і Петкутин легко став знаходити у Піфагора ознаки прочитання ним Біблії, а підписувався мигцем, наче муху ловив.
– Коли відбувається щось приємне, – пояснила вона Петкутинові, – треба це неодмінно приправити якоюсь неприємною дрібницею; так краще запам’ятаєш цю мить. Адже людина неприємні речі завжди пам’ятає довше, ніж приємні.
Сутеніло. Тенецький лежав на горищі, дивлячись на дах над собою, наче на перекинутий корабель, і спостерігав за вежею під собою, вдихаючи запахи, що вже починали упиритися. Потім зійшов донизу. Він відчував Растіну, її пальці та її губи на собі. І думав, що ті дотики у своїй невичерпній розмаїтості тривають безконечно, наче «вічно». А тоді раптом перестав відчувати ті дотики і почав їх слухати. Уперше він чув Растінині губи й пальці зсередини, крізь себе. І тут він нарешті зрозумів. Під час усіх битв, під час падіння Венеції, під час поїздок з одного поля бою на інше Растіна замість грати на кларнеті, на ньому, капітанові австрійської армії, Пахомії Тенецькому, грала Франца Йозефа Гайдна. Тепер вона виконувала «Allegro con spirito» з Гайднового дивертисменту «Co rale di Sant’ Antonio» для флейти, гобоя, кларнета, фагота й ріжка, причому її губи й пальці досконало володіли Гайдновим твором. Пахомій Тенецький дійшов висновку, що дівчина має таку техніку гри на кларнеті, в порівнянні з якою те, що вмів сам Тенецький разом з його Paisiello, було дитячою іграшкою. Він вражено подивився на дівчину на собі й кінчив саме тоді, коли вона переходила до «Minuetto». Ате тут знову втрутилась мала брудна війна. Тенецький відчув запах диму, вилаявся й подумав:
– Ніколи не вистачає часу для вічності!
