Я — військовий снайпер. Мій позивний — Древній. Я — старший сержант спеціального підрозділу, який займається зачисткою територій. Кожен із нашого взводу вартий окремої роти, а іноді навіть і більше. Я виріс у середовищі, де магія і реальність перепліталися в повсякденному житті, але ніколи не вірив у надприродне. Моя професія шукає лише шляхи розв’язання проблем і ніколи не звертає уваги на пустопорожні вигуки про неможливість виконати завдання. Проте завдання, про яке я хочу розповісти, назавжди змінило моє уявлення про реальність.
У ніч на новий місяць, коли я ступив на острів, що загубився в широкій дельті Дунаю неподалік від нульового кілометра, у мене було просте завдання і одна ціль — зачистити стратегічну територію від групи нападників, які, за даними розвідки, готували щось жахливе. Гвинтокрил висадив мене на вузькому пляжі, де вітерець розносив вологий пил і запах підгнилих водоростей. Я пересів на електромоторний човен, щоб дістатися до заданої зони. Уже тоді у мене з’явилися перше відчуття тривоги у повітрі, що не мала пояснення і не була мені знайома.
Електромоторка не створює шуму, а якщо пристосуватися, то майже не залишає хвиль. Я плинув туманом крізь зарості шувару, уникаючи відкритих просторів. Автоматично залишаючись насторожі, я аналізував свою тривогу, і намагався пригадати, чи доводилося мені колись відчувати щось подібне. За якихось пів години я зайняв позицію на пагорбі, що майже невідчутно панував над рівним простором заплав, і витягнув свою гвинтівку. Оптичний приціл, мій єдиний друг у темряві, дозволяв бачити ворога там, де людське око було безсилим. Я повільно оглянув територію острова, який у темряві був панічно мовчазний, шукаючи рухи, силуети, натяки на життя. Очевидних знаків присутності не було, але було те професійне відчуття наявності ворожої енергетики в просторі.
І тоді я вперше помітив: у полі зору прицілу щось ворухнулося. Без поспіху повернув приціл до точки, де здалося, що був рух. Там щось було, хоча раніше не рухалося. За роки служби мене вже нічим не здивуєш — ні трупами, ні кістками, ні дикими звірами, які розривають ще теплі людські тіла. Тому я все бачив краєм ока і фільтрував лише небезпеку. Перші кістки, які я помітив, не налякали мене, хоча вони лежали всюди: серед каміння, у траві, навіть на гілках чахлих дерев. Черепи з порожніми очницями дивилися в небо, ніби чекали на щось. Я подумав, що це сліди давньої битви чи жертв кривавих ритуалів, які вимило нещодавніми дощами, але не звернув на це увагу — я навчився ігнорувати моторошні деталі.
Спочатку подумав, що це гра світла, міраж або взагалі болотяні гази. Але коли затримав погляд на одному з черепів, він повільно почав повертатися до мене, а його порожні очі почали наповнюватися примарним сяйвом. Я відсахнувся, відвів приціл, серце закалатало, і все завмерло. Повільно знову глянув — і кістки знову почали оживати, поволі збираючись у скелети, що повзли, кульгали, тяглися в мій бік.
Я чув, як десь далеко, у мороці, ледь чутно клацнули щелепи і скреготнули кістки, немов хтось невидимий почав віддавати команди армії мертвих. Мій розум відмовлявся вірити в це, але очі бачили інше. Я зробив постріл — куля розтрощила череп і розкидала друзки навколо. Але в полі зору з’явився інший рух.
Я відчув, як холод проникає під шкіру, і як страх, що не має імені, стискає серце. Намагався зосередитися на завданні, але щоразу, коли дивився у приціл, з’являлося все більше рухомих об’єктів — воїнів темряви, які ставали ближчими. Кожен мій погляд виловлював їх з усіх боків. Їх уже можна було порахувати — десятки, до пів сотні. Крізь приціл я бачив, як вони підіймаються з піску, виринають із тіні, збираються у ламаний стрій, що повільно, невблаганно, наче льодовик із гір, сунув у мій бік.
Розум тріщав під натиском жаху. Я намагався не дивитися у приціл, але тоді міг не виконати завдання. Чув голоси — чиїсь шепоти лунали в голові, що закликали дивитися, бачити, пробуджувати. Зрозумів, що острів — пастка, а приціл — ворота, крізь які у мій світ просочуються сили, які не мають імені, але отримують енергію.
Саме приціл був ключем. Лише коли дивився крізь нього, кістки оживали. Я спробував перестати цілитися через оптику і почав стріляти майже наосліп. Помітив, що мертві перестали множитися і підійматися. Але варто було мені, за звичкою, знову піднести гвинтівку до ока — нові оживали, тягнулися до мене руками, скреготали один об одного, шикувалися клином.
Я повністю перейшов на стрільбу наосліп, уникаючи оптики. Частина скелетів завмирала, але на дальшому плані їх ставало все більше. Вони повзли з заплав, виринали з-під землі, з’являлися з туману, що згущувався навколо. Мені здалося, що я відчув хрускіт кісток, які з’являлися з-під ніг, і які мій важкий черевик давив і проламував.
Без оптики орда з кожним пострілом ставала рідшою, поволі віддаляючи свої щелепи від моєї позиції. Але я помилявся. Серед усього цього жаху забув оглядатися — і раптом побачив, як зі спини, у неглибокій протоці, вода збурювалася рухом пустих очниць, залитих матово-голубим світлом, наче панель приладів автомобіля вночі на мінімальній підсвітці. Гоп-компанія свіженьких, біленьких, занурених до рівня носових і очних отворів рухалася в моєму напрямку. Чомусь згадалися оптичні ілюзії Ешера: не череп йде-пливе крізь воду, а вода проходить крізь черепи. Вони наче стояли, нерухомі, чекаючи, поки вся вода пройде крізь них, щоб вийти, коли я відвернуся або знову подивлюся у приціл. Мій мозок уже забув, що таке проста паніка. Він доводив мене до грані, де єдиний вихід — здатися, стати частиною цього кошмару, цієї орди, не-цього світу.
Мене почала накривати безвихідь. Все, що я пройшов, було людським — його можна було зрозуміти і знищити. А тут я — той, хто пробуджує мертвих, хто відкриває їм шлях у наш світ.
Рівень адреналіну та кортизолу сягнув критичної позначки, коли підкоркова активність раптово вимкнулася. Наче після старту ракети, коли перший-другий ступінь відвалюється і ти вилітаєш у тишу космосу.
Мій внутрішній діалог зупинився. Жодних емоційних станів. Жодних некерованих думок. Жодної емпатії, антипатії чи телепатії. Лише чистий розум і невимовна легкість буття. Пропала будь-яка реакція на світ, події, на усе. Повний баланс. Тотальний баланс.
Я підняв гвинтівку, встав у весь зріст, уже знаючи: ці ворота в пекло — не технологічні. Не мій приціл був ключем, як я думав спочатку.
Моя увага. Мій фокус. Саме мій фокус, підсилений оптикою, оживляв цих злиднів і намагнічував їхні компаси на мене.
Я давно перестав рахувати постріли, поки пробивав собі дорогу до прихованої електромоторки, уже в новому стані.
У ці миті я зрозумів: на цьому острові немає переможців.