Подорожі – повитухи думок. Мало які місця сприятливіші для внутрішніх роздумів за літак, корабель чи потяг. У них спостерігається взірцева відповідність між тим, що у нас перед очима та думками, що можуть зародитися в нашому мозку: обширні думки потребують просторих місцин, свіжі думки – нових. Глибокі роздуми, схильні до застою, пожвавлюються зміною краєвидів. Мозок думає неохоче, якщо думати – єдине, що від нього вимагається. Ця задача стає такою самою нездійсненною, як і розповідання анекдота чи пародіювання акценту на прохання. Краще думається, коли частина мозку зайнята чимось іншим: слухає музику чи спостерігає за лісосмугою. Мелодія чи краєвид на якийсь час відволікають нервову, прискіпливу, практичну частину мозку, котра схильна давати збій, коли помічає, що у свідомості виникає щось непосильне, котра тікає, налякана спогадами, жаданнями, роздумами та здогадами, надаючи перевагу впорядкованому та абстрактному.
З усіх засобів пересування, потяг, певно, найкращий порадник думці: у його краєвидах немає можливого одноманіття видів з літака чи корабля, поїзди ідуть достатньо швидко, щоб не дратувати нас, і достатньо повільно, щоб дати нам змогу розрізняти речі. Вони пропонують нам побіжні, натхненні погляди на чужий особистий простір, даючи змогу побачити жінку, яка саме дістає горня з полиці на кухні, потім переносячи нас на ґанок, де куняє чолов’яга, і одразу ж – у парк, до дитини, яка ловить м’яч, кинутиq кимось невидимим.
Мандруючи поміж рівних полів, я думаю без звичної загальмованості про смерть свого батька, есей про Стендаля, котрий пишу, та про недовіру, що виникла між двома друзями. Щоразу, коли мій мозок вихолощується, наштовхнувшись на складну думку, потоку моєї свідомості допомагає можливість глянути у вікно, зачепитися за щось на кілька секунд, доки новий виток роздумів не виникне й не розгорнеться безперешкодно.
По кількох годинах замріяності в потягу ми можемо відчути повернення до самих себе, тобто перенестися безпосередньо до почуттів та думок, що мають для нас значення. Не обов’язково вдома можемо знайти справжніх себе. Меблі переконують нас, що ми не можемо змінитися, адже не можуть вони, домашня обстановка прив’язує нас до особи, якою ми є у повсякденному житті, але якою, утім, ми можемо насправді й не бути.
* * *
Номери готелів дають подібну можливість відмовитися від звичного способу мислення. Ми лежимо на ліжку в готелі, у номері – тиша, яку порушує хіба гул ліфтів, що інколи долинає з глибини будівлі. Ми можемо відкинути все, що передувало нашому прибуттю, вивищитися над забутими обширами нашого досвіду. Ми можемо роздумувати над життям із висоти, недоступної нам у повсякденні, за делікатної підтримки невідомого світу навколо нас: шматочків запакованого мила на краю умивальника, ряду мініатюрних пляшечок у міні-барі, меню готельних послуг з його обіцянками цілодобового кейтерингу та виду на невідоме місто, що невпинно рухається 25-ма поверхами нижче.
Фірмові готельні записники можуть стати тлом для неочікувано виразних думок та одкровень, записаних рано-вранці, коли сніданкове меню («вивішуватиметься ззовні перед 3:00») лежить непотрібним на підлозі, поруч із вивіскою, що сповіщає про погоду на завтра та побажанням доброї ночі від адміністрації.
* * *
Цінність, яку ми приписуємо подорожам, блуканню без жодної мети чи призначення, пов’язує нас, вважав критик Реймонд Вільямс, з широкою зміною цінностей, що сталася двісті років тому, згідно з якою мандрівник, знайома із зовнішнім світом особа, став розглядатись як морально вищий за того, хто веде осілий спосіб життя.
Від кінця XVIII ст. притаманна людині симпатія до собі подібної, співчуття до ближнього та співпереживання починають виводитися суспільством не з практики постійного проживання у близькому сусідстві та взаємодії зі співплемінниками, а з досвіду перебування наодинці, насамперед під час довгих мандрів та подорожей. Проживання самотою, тиша та неможливість перекинутися словом із будь-ким починають розглядатися головними запоруками виховання в людині справдешнього людинолюбства на противагу холодному, відстороненому співмешканню та повсякденному спілкуванню в межах, нав’язаних людині усталеними в суспільстві нормами та правилами.
Реймонд Вільямс, «Природа та місто»
Якщо ми бачимо поезію на автозаправній станції та в мотелі, якщо нас вабить аеропорт чи вагон потяга, можливо, це через те, що, попри усі їхні недоліки та незручності, попри їхні крикливі кольори й різке світло, ми несвідомо відчуваємо, що ці місцини пропонують нам обстановку, яка є альтернативою нав’язаним нормам та правилам.
* * *
Екзотичність віслюків, що сруть
«Вчора, до прикладу, ми були в одній із найліпших каїрських кав’ярень, – писав Флобер за кілька місяців після прибуття до столиці, – і там у кутку срав віслюк, а якийсь пан сцяв. Нікому не видається це дотепним, ніхто нічого не каже». I, на думку Флобера, вони мали рацію.
Чільним у Флоберовій філософії було переконання, що ми є не лише духовними істотами, а й істотами, що сцять і сруть, й у своєму житті маємо керуватися висновками з цього твердження. «Мені не віриться, що наше тіло, створене з глини та лайна, кероване інстинктами, нижчими за інстинкти свині чи мандавошки, може містити щось чисте й нематеріальне,-звірявся він Ернесту Шевальє». Це не означало, що ми позбавлені всього піднесеного. Просто показне святенництво й праведництво його доби викликали у Флобера бажання нагадати людству про його нечистоти. І побіжно стати на сторону тих, хто справляв нужду в кав’ярні, ба навіть Маркіза де Сада, заступника мужолозтва, інцесту, зґвалтування та розбещення. («Я щойно дочитав біографічний нарис про де Сада пера [відомого критика] Жанена, – писав він Шевальє, – і він сповнив мене відразою-відразою до Жанена, звісно, що став на сторону моралі, людинолюбства та збезчещених дівиць [..]»).
* * *
Мій захват будівлею був викликаний тим, що я визначив її як помірність. Будинок був затишним, але не пишним. Це наводило на думку про суспільство, що керується практичною вигодою. В оздобі виявлялася щирість. Якщо парадні двері у Лондоні намагалися наслідувати подобу античних храмів, в Амстердамі вони змирилися зі своїм становищем і уникали портиків та ліпнини, вдовольняючись бездоганною кладкою без оздоб. Будівля була сучасною в найкращому значенні – вона свідчила про лад, чистоту та світло.
У приземленішому розумінні слова «екзотичний» чар чужини полягає виключно в простій ідеї новизни та зміни: у верблюдах – замість звичних коней, у скромних парадних дверях замість звичних колон. Але може бути й глибша насолода: чужоземні речі приваблюють нас не лише інакшістю, а й тоншою узгодженістю з нашою особистістю та поглядами, ніж усе те, що ми можемо знайти вдома.
Моє захоплення Амстердамом було пов’язане з невдоволенням моєю власною країною, її браком сучасності та естетичної стриманості, її спротивом міському життю та закоснілим духом.
Те, що ми визначаємо як екзотичне за кордоном, може виявитися тим, чого ми марно прагнемо вдома.
* * *
Вперше на Флоберову ідею стосовно того, що він – не француз за духом, можна натрапити в листі, якого він написав, будучи школярем, після повернення з Корсики: «Мені гидко повертатися у цю пропащу країну, де сонце можна побачити не частіше, ніж діамант у свинячій сраці. Срав я на Нормандію і матінку-Францію [ ]. Мене, певно, вітром занесло у цю країну багна; я, безумовно, народився деінде – у мене завжди було щось на кшталт спогадів чи передчуттів духмяних узбереж та синіх морів. Я народився бути імператором Кохінхіни, курити 40-метрові люльки, мати 6000 дружин і 1400 євнухів, шаблі, щоб відтинати голови тим, хто мені не подобається, нумідійських огирів, мармурові басейни [ ]».
Альтернатива Матінці-Франції могла бути недосяжною, але засадничий принцип листа – переконання, що його «занесло вітром» – звичайно, дещо розсудливіше повторюватиме уже зрілий Флобер. Повернувшись із Єгипту, він спробував роз’яснити свою теорію національної приналежності (але не гендерної чи видової) Луїзі Коле («моєму султану»): «Що ж до ідеї рідної країни, тобто певного шмату землі, окресленого на карті й відділеного від інших червоними чи синіми крапочками: ні. Для мене моя рідна країна – країна, яку я люблю, та, в якій я можу мріяти, там, де мені добре. Я-настільки ж китаєць, наскільки й француз, і я не тішусь нашими перемогами над арабами, бо засмучений їхніми поразками. Я люблю тих жорстких, витривалих, міцних людей, останніх нецивілізованих, що у полудень лягають у затінок під черева верблюдів і, посмоктуючи чубуки, кепкують з нашої славної цивілізації, яка через це аж казиться з люті».
Луїза відписала, що їй видалося абсурдним думати про Флобера, як про китайця чи араба, тож за кілька днів той повернувся до закидів з ще більшим запалом та роздратуванням: «Я не більш сучасний, ніж древній, не більше француз, ніж китаєць, а ідея рідної країни, себто наказ проживати на клаптику землі, позначеному червоним чи синім на карті й ненавидіти інші, зелені чи чорні, завжди видавалася мені вузьколобою, зашореною та глибоко ідіотською. Я брат за духом усьому сущому-жирафі та крокодилові не менше, ніж людині».
* * *
Один із перших біографів Гумбольдта, Ф. А. Шварценберґ назвав свій опис Гумбольдтового життя «Чого можна досягти за життя» і визначив галузі його незвичної допитливості:
1) Знання про Землю та її мешканців.
2) Відкриття вищих законів природи, що керують Всесвітом, людьми, тваринами, рослинами та мінералами.
3) Відкриття нових форм життя.
4) Відкриття територій, знаних доти недосконало, та їхніх численних витворів.
5) знайомство з новими видами людської раси, їхніми манерами, мовою та відбитками їхньої культури».
Те, чого можна досягти за життя, – те, що рідко коли, або й ніколи, досягається.
* * *
Сидячи у кав’ярні на Пласа-Провінсіа, я визнав неможливість будь-яких подальших фактологічних відкриттів. Мій путівник підкріпив цю думку лекцією:
Неокласичний фасад собору Сан-Франсиско-ель-Ґранде спорудив Сабатіні, тоді як саму будівлю, округлу споруду з шістьмома меншими і однією центральною банею 33 м або 108 футів завширшки, звів Франсиско Кабесас.
Усе, про що я дізнався, мало би бути виправдане особистою вигодою, а не потребами загалу. Мої відкриття мали б мене оживити – вони повинні були виявити здатність «поліпшувати життя».
Термін належить Ніцше. Восени 1873 року Фрідріх Ніцше написав працю, у якій розділив збирання фактів дослідником чи академіком та використання вже наявних для власного духовного збагачення, що нетипово для університетського викладача, він зневажав перший вид діяльності й вихваляв останній. Есей, що носить назву «Про користь та шкоду історії для життя», Ніцше починає з незвичного припущення, що накопичення знань у квазінауковий спосіб є безплідною затією, вартісним було би використовувати їх для «поліпшення життя». Він цитує висловлювання Ґете: «Я ненавиджу усе, що намагається лише навчити мене, проте не підштовхує мене до чогось, не провокує на якісь вчинки».
Що означатиме шукати знань «для життя» під час мандрів? Ніцше наводив приклади. Він уявляв що людина, пригнічена станом німецької культури, але яка не вдавалася до жодних спроб її виправити, вирушає до італійського міста, Сієни або Флоренції, і там виявляє, що явище, широко відоме як «Італійське Відродження», насправді було плодом діяльності лише кількох осіб, які, завдяки щасливим збігам наполегливості та вдалим покровителям, спромоглися змінити настрої та цінності цілого суспільства. Такий турист навчиться помічати в інших культурах «те, чому в минулому вдалося розширити поняття “людина” і зробити його прекраснішим». «Знову й знову пробуджується той, хто, набувши сили з обдумування минулої величі, надихається відчуттям, що людське життя є славетною річчю».
Ніцше запропонував інший вид мандрів, завдяки якому ми могли би дізнатися, як утворилися наші суспільства та ідентичності і тим самим знайти відчуття тяглості та причетності. Особа, яка вправляється в подібних мандрах, «дивиться поза своє минуще буття й почуває себе духом свого дому, своєї раси, свого міста». Вона може поглянути на старі будинки й відчути «щастя усвідомлювати себе не цілковито випадковою та посередньою, а вирослою з минулого, як її наступник, квіт та плід, і що її буття є цим [ ] воістину виправдане».
* * *
Я певен, що багато втіхи принесло би суспільству, якби місцева щоденна та тижнева преса усієї країни завжди відзначала не лише приїзди й відбуття лордів, леді, членів парламенту та видатних людей, а й прильоти та відльоти птахів.
* * *
Яка ж марна штука малярство, що викликає захоплення схожістю речей, оригіналами яких ми не захоплюємось!
Блез Паскаль, «Думки», 40
