Ми можемо уявити (хоча і не створюючи при цьому в розумі конкретних образів), як позбавлена вимірів крапка рухається і проводить лінію. Про останню можна сказати, що вона таким чином “створена” рухом крапки. Тепер в нас є один вимір. Точно так само розмах, або рух лінії під кутом, перпендикулярним до самої себе, “створює” площину з двома вимірами, а рух площини перпендикулярно до себе “створює” тривимірне тіло. Якщо, користуючись тими ж виразами, ми продовжимо той же процес, то зможемо сказати, що рух тіла перпендикулярно до самого себе створює предмет всередині нашого всесвіту. Але що означає тепер це “перпендикулярно”? В кожному попередньому випадку це вказувало на напрямок, якого ще не існує. Таким чином, рух лінії, що створює площину, здійснюється в напрямку її товщини, яка не існує. В кожному з цих трьох випадків — крапки, лінії і площини —ми вводимо нове поняття, яке неможливо ані вивести, ані уявити в межах його власних вимірів. Звідси, слова “перпендикулярно” насправді означають “вийти з цього світу”, і схожий рух або качання поглинено вищим виміром або представлено в ньому. Лінія стає площиною завдяки рухові, а ми отримуємо реальність завдяки рухові в часі. Для того, щоб досягнути точки зору наступного, вищого виміру, ми повинні розвинути особливу свідомість, в якій останній доданий рух перестає розглядатися як такий, а сприймається в цілісності нового виміру. Саме тому, що ми не зовсім засвоїли цю концепцію, час здається нам таким незвичним видом виміру. Він наче розвиває нову основу, представляє собою якийсь умислений вид виміру. Але в дійсності таким самим за своїм характером і наше сприйняття тіла – ми знаємо об’єм завдяки дотику, завдяки відчуттю щільності, і бачучи тіло ми уявляємо собі ці його властивості. Але ми виховані таким чином, що невірно думаємо про себе як про тривимірних істот, і тривалість в четвертому вимірі ніколи не здавалася нам необхідною для нашої реальності. А тепер ми “виросли” до необхідності зробити повний поворот під прямим кутом і зрозуміти, що як тривимірні істоти ми так само нереальні, як крапка, лінія і тіло. Перпендикуляр нашого нового виміру – це розширення в часі, абсолютно необхідне для реального існування будь-якого предмету у нашому всесвіті. Цей напрямок не властивий тривимірному тілу.

Тут можна згадати про один дивовижний факт: жодна “річ” (я користуюсь цим терміном в дуже буквальному смислі, маючи на увазі фізичні речі) не може володіти існуванням, якщо вона при цьому не володіє максимальною кількістю усвідомлюваних нами вимірів. Це здається аксіомою, яку можна застосувати до всього створеного світу, яким ми його знаємо, до всіх творінь на нашому плані існування. В найперших відомостях по геометрії ми дізналися, що крапка не має величини. Тому вона не володіє існуванням, крім уявного, але і то лише тоді, коли уява затуманена і крутиться навколо поняття, не намагаючись роздивитися його всерйоз. Лінія має довжину, але не має ширини, тому вона може існувати тільки в уяві – так само, як і нещасна крапка. Далі ми дізнаємося, що площина має довжину і ширину, але не товщину, а тому так само представляє собою щось таке, що не може володіти існуванням. Врешті ми приходимо до тіла, яке має довжину, ширину і висоту, тому ми вважаємо його достатньо щільним для існування, як це представляється з точки зору доброго розуму. Однак і воно все ще здатне існувати лише у невизначеній уяві того ж типу, що і крапка, лінія і площина, оскільки не володіє тривалістю в часі. Якщо воно не володіє часовим виміром, не існує протягом вимірюваної тривалості часу, його ніяким чином неможливо сприйняти як “річ”. Таким чином, воно здатне набути існування лише у нашому знову знайденому чотиривимірному всесвіті. Це таке ж просте пояснення, як і будь-яке інше – пояснення необхідності четвертого виміру, виміру часу, для того, щоб надати усім предметам субстанційність.

 

 

 

В наші дні дуже багато людей незадоволені тією інтерпретацією Бога, яку нам дає християнство, а також відсутністю зрозумілого пояснення дійсної природи душі. Більшість священнослужителів за загальноприйнятою оболонкою Бога як надлюдини, найпевніше притримуються своїх власних зріліших ідей розуміння Бога. Однак їм приходиться важко, коли вони говорять своїм парафіянам про біблійного Бога, бо багато їх слухачів цілком задоволені представленням про Бога з якостями «отця». Легкий спосіб мислення стає звичним, а зусилля створювати для себе більш задовільне і новіше поняття Бога не в стані пересилити відчуття необхідності зберігати вірність старим звичаям. З іншої сторони, ми у своїй більшості не маємо ні можливості, ні бажання заново продумати своє розуміння Бога і наших з Ним стосунків, а також своє розуміння душі. Тому ми не в стані ані прийняти вчення церкви как адекватне, ані з легкістю знайти нову готову концепцію десь в іншому місці. Підозрюю, що наші складнощі в установленні задовільних стосунків з реальністю коріняться в материалістичному світогляді, яке сьогодні переважає. І легкого рішення цього питання нема. Бо будь-яке готове витлумачення – не відповідь. Якщо ми в своєму власному знанні перейшли той ступінь, де нас задовільняють паралелі і алегорії, то для нас нема можливості здобути нове розуміння по-іншому, ніж за допомогою праці заради нового переживання і нового усвідомлення, які складуть його сутність.

Не слід розуміти Бога як деяке уособлення сили – це кінцева реальність по ту сторону всіх форм життя і матерії в нашій вселенній і всіх інших планів існування. Таку реальність не можна розділяти на окремі кусочки, хоча так зване «сходження в матерію» створює ілюзію міріад окремих істот нескінченно різноманітної щільності. Ступінь, до якого можна виявити реальність духа всередині його матеріальної оболонки, виявляється проявленням того, що ми називаємо духовними якостями. Це такі якості, які випливають з поступового зменшення відчуття окремості. Різноманітні матеріальні оболонки, що прикривають реальність духа, можна представити у вигляді вікон різної прозорості, крізь які ми здатні спостерігати реальність, що лежить в основі життя. Але в кожному випадку предметом спостереження виявляється один неподільний дух, а не якийсь окремий індивідуальний його елемент. Якщо б ми були здатні бачити і розуміти його у всій його повноті, це було б подібно до того, якби ми виглядали у вікно літака і бачили нескінченну протяжність хмар, над якими летимо, а не тільки маленьку обмежену картину однієї хмари. Саме ці оболонки створюють ілюзію окремості, з якої виростає все незнання в світі. Ми називаємо це незнання злом.

Закон стверджує, що кожна причина повинна мати свій наслідок, що всі причини повинні бути повністю відпрацьовані. Енергія, створена кожною думкою і кожною дією, повинна бути поглинена і розсіяна серед інших людей, а це, в свою чергу, створює енергію, що виробляє подальші реакції. Деякі частини цієї енергії мають тенденцію сприяти процесу скидання матеріальних покровів з духа, а інші її частини укріплюють і підсилюють їх. Ми самі і наші сьогоднішні обставини є результатами того, що ми думали і робили в минулому; ми станемо результатом того, що думаємо і робимо зараз. Жодна дія, жоден рух думки не помирає безслідно; але кожен з них породжує свій ланцюжок результатів: вони продовжуються до тих пір, поки не буде витрачена первинна енергія. І таким чином ми розвиваємося через власні помилки і власні дії в сторону добра і зла. Воістину, в цьому вища справедливість: нема можливості ухилитися від результатів дурних думок і дій, нема можливості втратити результати хороших. Але то, як ми реагуємо на викликані ними події, може допомогти розсіяти цю енергію або повернути її. Тому закон карми створює з кожного індивіду колективну групу потенційних можливостей, направлених до добра і зла, до тенденцій будь-якого роду, до радостей і страждань теперішнього і майбутнього існування. Ці постійно змінні потенційні можливості, імовірно, утримуються разом в якійсь матеріальній оболонці, тоншій, ніж все, що нам відомо, відтворюючи перевтілювану істоту. В такій істоті нема нічого постійного; і в кожному новому народженні можна якось спостерігати діяльність духа за набраними ним оболонками і матеріальними завісами. Але неможливо уявити, щоб кожний раз убиралася в матерію одна і та ж частинка духа – такої подільності духа не існує, і нема нічого, що визначається як душа, яка в своїх подорожах слідує за оболонкою «невідпрацьованих причин». Дух завжди присутній всюди, але тут його можна сприйняти тільки за посередництвом фізичного творення. Ми – наче вікна духа; і наші попередні думки і дії предрішають той ступінь, до якого дух може бути зауважений крізь нас. Відпрацьовуючи свою карму, ми пробуємо впродовж кожного існування хоч трохи стерти пил з вікна, поки вікно врешті не стане чистим, а особистість не щезне.

Таким є, як я припускаю, істинне значення Доктрини «нема Бога, нема душі», якої твердо притримуються всі істинні буддисти. Це не мертв’яче, а надихаюче вірування. Бог не заперечується, а осмислюється набагато обширнішим твердженням. Душа отримує нові можливості і тлумачиться по-новому як тимчасова, мінлива і врешті-решт зникаюча істота, за якою знаходиться єдність і цілісність духа без якихось осягнутих розумом атрибутів, що утворюють лише реальність, яку ми нечітко сприймаємо. Особистість, що утворюється групою енергій причин і наслідків, що прагнуть до проявлення, зберігає неперервність протягом довгого процесу вивільнення духа, проте вона постійно змінюється і приречена на згасання. А дух, що працює за допомогою цієї особистості, представляє собою недиференційовану частину океану духа, якого ми називаємо Богом; і по-справжньому його неможливо також називати «душею».

 

Де зупиняється процес розширення? Що повинно завадити нам відкрити п’ятий вимір? Останнє надалі буде потребувати від нас признання того, що для реального існування в нашій вселенній все повинно мати п’ять вимірів і що цей новий вимір повинно думатися як розширення під прямим кутом до часу. Тут я не пропоную якоїсь дивовижної концепції, схожої з концепцією Данна про «серійний час». Новая тривалість повинна бути чимось таким, що «виходить за межі цього світу» і не мати жодного стосунку до будь-якого виду часу.

Найхарактернішою рисою буддійського вчення є строга відданість прикладу Будди — не давати пояснень духовних істин, поки слухачі не зможуть не тільки зрозуміти, але й пізнати їх; проте навіть тоді не дозволяється витрачати жодних зусиль на питання, які безпосередньо не допомагають боротьбі за вивільнення від «кайданів повторних народжень».

Якщо б Будда забажав того, Він міг би за сорок п’ять років Свого вчительства створити внутрішнє ядро з людей, добре підготовлених в області найглибшого змісту Його вчення, цілком здатних зрозуміти Його думку. Але цього Він не зробив; і необхідно припустити, що Він свідомо приховав знання, яке мав, щоб після Його смерті у послідовників не виникло спокуси набувати інформацію, яка не має відповідного переживання.

Цьому принципу приховування або маскування найглибших духовних істин повинен дотримуватися кожен духовний реформатор, якщо він бажає уникнути розходження або боротьби, які супроводжують різні розуміння доктрини. Без переживання твердження про справжність не має цінності; а при наявності переживання воно не потребує підтвердження.

Нема нічого сприятливішого виникненню незгод, ніж спроби описати найглибші духовні істини і переживання тем, хто сам їх не пережив. Бо їх неможливо зрозуміти по-іншому; вони неминуче зостануться спотвореними, ніби підігнаними під часткове розуміння конкретної особистості, даного слухача. Щоб передавати знання, вчитель повинен володіти кваліфікацією, і ця кваліфікація буває двох видів. Перш за все, він повинен володіти найтіснішим дотиком з тим окремим аспектом істини, якому він вчить; йому необхідно також володіти інтелектуальним розвитком, який би дав йому можливість тлумачити це переживання в таких поняттях, які доступні розумінню інших людей. Якщо його пояснення виявиться успішним, розуміння його слухачів, фактично, буде впізнаванням чогось такого, що вони вже пережили. Якщо ж таким шляхом отримати знання неможливо, — то це вже не знання, а просто інформація. В повчаннях Будди ми знову і знову зустрічаємося з навмисним відхиленням питань, природа яких не сприяє боротьбі за вивільнення від страждань і від колеса повторних народжень.

Таке «мовчання» Будди.

Як же обридає іноді неймовірно неякісна, безграмотна робота невігласів від “перекладацької” галузі.

Всі вже давно в курсі про те:

  • що “Кіборг-вбивця” – це перший переклад на російську фільма “Термінатор” (Eng. Terminator)
  • “Міцний горішок” – переклад фільму “Помри важко” (“Die hard”)
  • книгу “Бійцівський клуб” на російську і українську перекладали, використовуючи “авторський” одноголосий переклад фільму російською (Fight Club)
  • “Тібетська книга мертвих” – замість “Велике вивільнення шляхом слухання повчань
  • про кальки при перекладі Кастанєди мовчу – чекайте мій власний переклад першого тому в друкованому вигляді
  • ваші варіанти????…..

Але ж, як кажуть азбукою Морзе, -… .-.. .-.- – -..-  !!!!!

Ось вам виклик: знайдіть англійською книгу, яка в російському перекладі називається: Ирвин Шэтток “Саттипаттхана”.

Щоб це не було так просто, знайдіть повне ім’я автора і діюче (!) посилання на будь-який формат (pdf, epub, mobi, fb2, взагалі будь-який читабельний) з англомовною версією.

Приз – ставлю порцію доброго віскі, літру пива, каву – будь-що.