Коли чоловік починає пізнавати, він ніколи чітко не знає своїх завдань. Його мета хибна, його намір нечіткий. Він сподівається на винагороди, які ніколи не матеріалізуються, бо він нічого не знає про важкості пізнання.
Він повільно починає пізнавати – спочатку крихта за крихтою, потім великими скибами. І швидко опісля його думки починають конфліктувати. І те, що він пізнає, ніколи не схоже на те, що він малював чи уявляв. І тому він починає боятися. Пізнання – це не те, чого людина очікує. Кожен крок пізнання – нова задача, і страх, який чоловік зазнає, розпочинає накопичуватися безжалісно і твердо. Його мета стає полем битви.
І таким чином він вискакує на першого свого природного ворога: СТРАХ! Жахливий ворог – віроломний, його важко подолати. Він залишається прихований на кожному кроці шляху, чатуючи, очікуючи. І якщо чоловік, жахаючись його присутності, втікає, його ворог покладає кінець його подорожі.
Що трапиться з чоловіком, якщо він втікатиме в страхові?
З ним нічого не трапиться крім того, що він ніколи не пізнає. Він ніколи не стане чоловіком знання. Він, можливо, стане хуліганом або нешкідливим, наляканим чоловіком. На будь-якому рівні він буде переможеним чоловіком. Його перший ворог покладе кінець його жаданням.
А що він може зробити, щоб подолати страх?
Відповідь дуже проста. Він не повинен втікати. Він повинен нехтувати страхом, і, замість нього, він повинен зробити наступний крок у пізнанні, і наступний, і наступний. Він повинен бути повністю наляканим, і все ж не зупинятися. Це правило! І приходить момент, коли його перший ворог відступає. Чоловік починає відчувати себе впевнено. Його намір стає міцнішим. Пізнання перестає бути жахаючим завданням.
Коли настає ця радісна мить, чоловік може без вагань сказати, що він поборов свого першого природного ворога.
Карлос Кастанєда. Вчення пана Івана. (Переклад Олександра Корицького)
