Така кругла, як глобус, моя ніжність до тебе – коханої, до тебе – сплячої, до тебе – дівчинки з підібганими ногами і носом, уритим у подушку, до твого спросонного ображеного мурмотіння, коли колошкають, до стеряного кліпання, болісно стятих брів на увімкнене світло (досконалий образ наруги над безневинною), – ніжність, якої не проковтнути, тисне сльозами в горлі; розпростерта під ковдрою на всю довжину безвладного, теплого тіла, чи погідно сопучи, чи з безрадним помрухом кулячись в себе (відвертаючись до стіни, ослоняючись лапою, як цуц: не займайте, будь ласка…), – являєш мені напоказ всю беззахисну сутність людської породи: вразливість; равлик без черепашки, тоненьке стебельце, проросле на танкодромі, пелюсткова шкірка, що плаче від дотику, око на світлі, нічим крім сльози не прикрите – моя кохана… люблю тебе без кінця і краю під вічним місяцем, що над нами. А хочеш, я станцюю для тебе на Місяці? Заспіваю тобі колискову, ще не відаючи тебе, у очікуванні зустрічі, у передчутті того, що нічого більше… не зможу подарувати тобі, крім себе: зіпсованого, отупівшого від років очікування, років безвір’я. Я знаю, ми будемо разом, якщо ти прийдеш вчасно, або запізнишся на сторіччя-два. А мої останки очікуватимуть тебе, і коли ти поцілуєш віками обглоданий череп – я знову буду жити. Тільки одна умова: ти повинна підійти першою! Це ж найважче випробування, правда? Я просто пишу для тебе всюди і завжди. А ти, коли-небудь в майбутньому, в далекому і нереальному, прочитаєш ці рядки, і полюбиш те, що не зміг полюбити ніхто з тих, хто живе тут: мою душу, не тіло. Ні! Своєю безсмертною і незламною, котра спокон і довіку, за ці, не зовсім вдалі рядки люблячого розуму, серця, душі… Але хіба можливо забрати можливість любити тебе Вічно? Хіба можна вбити мрію і любов? Хоча пам’ять людська така коротка. Та що нам до людей. Хто ми? А я ж, помираючи, так і не буду знати твоїх мрій. Хіба це не найдивніше покарання, придумане до сьогодні? Але все одно я буду кохати тебе, не до кінця пізнану. Хочеш? Я станцюю для тебе на місяці? Заспіваю тобі колискову, ще не відаючи тебе, не знаючи, яка ти. У передчутті зустрічі через день, через рік, через тисячоліття я подарую тобі усе, що ти захочеш, тільки простягни руку, живи мною, як ніхто не жив до тебе, так, як ти собі навіть не могла навіть уявити до мене. Так, щоб я зійшов з розуму від нашої зустрічі і більш ніколи не приходив у нормальний розмірений стан. Так, щоб я в тобі не помилився. Ні за що. Ніколи… Ні!
