Володимир Янчук. 15 хвилин спокою

п’ятниця – така п’ятниця. таксі – дорогі, в одному – курив шофер, смердить, в другому – тільки руска попса, в третьому – радіо шансон…

в результаті я згадую лише один твір – продовжуючи літературний тиждень.

Твір Володимира Янчука “15 хвилин спокою”.
Неоднозначний твір, особливо для вразливих гопніків, які хочуть спасти світ, але для людей, які втомлюються від суспільства – це саме воно.

Відпочивайте більше, підтримуйте баланс роботи і життя.
Побільше вам спокою.

Було вже темно, але блідо-голубе небо ще контрастувало на тлі похмурих будівель та брудного пляжу, що вповзав у море, яке сонне шипіло, чавкало біля пірсу і тхнуло гнилими водоростями. Хлопець морщився від запаху і вдивлявся горизонт. Біло тихо і спокійно. Він сидів на піску, витягши ноги до моря, яке не могло його дістати, й кидав пласкі камінчики, спостерігаючи, як вони стрибають на воді, ніби чинив послугу всьому світові, ліниво, з виглядом знавця, який розуміє, що вона з таким запахом не здатна вплинути на емоційний стан людини, він якої залежить, скільки разів підстрибне на воді камінчик; до того ж, брали сумніви, чи серйозно це для чоловіка в дев’ятнадцять років. Це занудне заняття йому достатньо набридло і гниле море, і холодний бетон, та було ще досить рано, аби йти додому, і він, глянувши на фосфорний циферблат капітанського годинника, вирішив посидіти ще з хвилин десять-п’ятнадцять.

Але почулися чиїсь голоси.

Він повернув голову і подивись у темряву, з якої витнулися білі плями: чоловіків було троє, а жінка одна. Часто перекрикуючи одне одного, вони рухалися до моря. Хлопець точно знав: звідти вони його не помітять, і знову обернувся до моря. Та ось відчув у розмовах незнайомців тон, що змусив його знову подивитися на незнайомців. Жінка нудно й жалібно просила, щоб її відпустили.

– Я прошу вас… ну не треба… ну для чого… ну я…прошу вас! – вона, як могла, випручувалась, але один тримав її зарук й за волосся, другий намагався залізти під плаття, третій ішов попереду і, певно, всміхався.

Хлопець відвернувся до моря. Що ж іще можу бути на цьому запущеному пляжі, крім гнилих водоростей та зґвалтованої жінки? І почув, як вона дала комусь лункого ляпаса.

– Скотина! Пусти! – почала відбиватися, але її скрутили і потягли до пляжної буди.

Звідти жінка кілька разів прохрипіла «Допоможіть!» і спробувала завищати, але їй міцно заткнули рота, і вона тільки немічно белькотіла. До вух долітала вдоволена балаканина чоловіків.

Хлопець сидів і дивився вдалину. На горизонті з’явився кораблик і заморгав розцяцькованими вогнями. Він рухався лінією між небом і водою і нагадував собою ціль в ігровому автоматі, яким бавляться в морський бій. В кораблика одразу ж було запущено камінчика: один… два… три.. – хана!..

Хлопець мляво хекнув і, потягуючись, подивився в зоряне небо. Раніше ніколи б не подумалось, що в такий вечір можуть зґвалтувати. Видовище, звичайно, красиве: зорі… Зорі – це добре. А смердюча вода – погано. Зморщився і глянув на годинника. Було ще рано.

Позаду почулося шурхотіння. Озирнувся і побачив трьох чоловіків. Сапаючи і посміхаючись, вони рушили геть, обмінюючись враженнями від щойно пережитого. Силуети їхні швидко поглинула пітьма, і хлопець знову пірнув у споглядання майже зниклого горизонту, де ледь мріяла цятка далекого корабля.

За спиною почувся шум – хлопець подивився у бік дерев’яної буди. Там з’явився світлий силует жінки. Напівзігнувшись, вони шкутильгала до води. Було ледь чути її схлипи.

– Скоти! Падлюки!.. О Боже! – стогнала вона.

Коли жінка підійшла близько, він помітив, що плаття на ній зовсім пошматоване; щулячись, вона ловила дрижаків; обличчя було скривленим, волосся розтріпаним. Жінка здригалася від плачу і підставляла морю тремтяче підборіддя, що надавало її стражданню особливого ефекту. Вона була ще зовсім молодою, можливо, їй сягнуло ледь за двадцять. Хлопець дивився на неї і морщився, йому було неприємно.

Не помітивши його, вона лягла на холодний бетонний пірс і зачерпнула рукою воду, витягуючи разом з водою довгі бридкі водорості. Хлопця перекривило: невже можна вмиватися цією бридотою? Але дівчина змила кров, випросталася і, завиваючи під ніс, озирнулася. Злякано подалася назад, певно, помітила його.

– Гей! Вони пішли! – гукнув їй і відвернувся.

Вона, здається, зрозуміла його слова і безсило опустилася на бетон. Якусь мить скімлила і дивилася на нього.

– Ти хто? – запитала розбитим ротом.

– Людина, – відказав ліниво.

Вона мовчала.

– Ти що … бачив?

– Бачив, – спохмурнів і кинув блискунця.

– Ти бачив і не допоміг? – заридала, скоцюрбившись. – Падлюка! Всі ви падла, боягузи, кнури смердючі! Всі до жодного!

– Їх було троє, – прошипів.

– Я ж кликала… Я ж кричала.. Я ж так просила допомогти.. За що вони? За що? – завила. – Боже, що ж робити, що робити, як же мені йти, га?

Кораблик розтанув на горизонті, розтанув і горизонт, і весь світ, позбавлений лінії між небом і морем. Все поглинав чорний хаос.

Хлопець глянув на фосфорного циферблата, п’ятнадцять хвилин пройшло, і холодно мовив:

– Можу принести тобі щось із одягу, я тут близько живу.

– Давай, – тихо зітхнула, підібравши красиві ноги. Дивно, як на них лишилися туфлі?

Він ліниво підвівся, обтріпав одяг, пішов. Під ногами полохливо хрускотіли пісок і мідії.

– Гей! – почув ззаду. Озирнувся. – Приходь швидше! Холодно тут! – долетів понурий тужливий глос.

Хлопець нічого не відповів. А жінка знову заридала. Тихий шум моря вплітав красиву мелодію в цю музику туги і горя. І, зникаючи в темряві заростей, він усе менше вловлював схлипи жінки і схлипи моря.

Його чекала тролейбусна зупинка. Йому ще довго доведеться їхати в протилежний кінець міста і порожньому салоні порожніми вулицями. Там зовсім інший дух, не такий нав’язливий, як біля моря. Зрештою, аби відігнати цей неприємний запах гниття і бродіння, він, дібравшись додому, одразу ж нап’ється гарячого чаю і провалиться в тихий, спокійний сон.

Залишити відповідь

Схожі пости / Related Posts

Коли сьогодні зранку прокидаєшся, а у тебе під вікном і за вікном починають розпускатися дерева, то так хочеться написати хайку...…

Фрідріх Ніцше. Антихрист[янин]

Духовно обдаровані, як найсильніші, знаходять своє щастя там, де інші знайшли б свою загибель, - у лабіринті, у жорсткості до…

Дао Де Цзин – Книга про Шлях і Енергію

Продовжуючи книжковий тиждень, сьогодні - про вічне.   Дао Де Цзин (道德經, Tao Te Ching), традиційно приписується вчителю Лао, або…

Йог Рамачарака. Наука про дихання індійських йогів (1916)

Сьогодні хочу з вами поділитися витримками з досить недавнього трактаку Йога Рамачараки, випуску 1916 року. Читати такі трактати в репринтному…