Хто такі Ніндзя? Що таке Ніндзюцу? Я виріс на фільмах та історіях про таємних воїнів, проти яких інші майстри бойових мистецтв були безпорадні. Воїн-тінь, воїн вбивця, воїн-інструмент усування конкурентів, викрадання інформації, проведення диверсій.
"Американський ніндзя" (4 частини), "Помста ніндзі" (1983), "Октагон" з Чаком Норрісом - це хроніки мого дитинства, одна з причин, чому я почав займатись бойовими мистецтвами.
На цю тему прочитав цікаву статтю і переклав для вас від авторки Суміко Накано (Sumiko Nakano), виконавчої Віце-Президентки Міжнародного Журналу про Бойові Мистецтва (International Martial Arts Magazine).
* * * * *
НІНДЗЮЦУ: МЕТОД, ЯКИЙ ПРАЦЮВАВ, БО БУВ БРИДКИМ
Я постійно це повторюю, а люди постійно ображаються: ніндзюцу ніколи не було призначене для того, щоб ним захоплюватися. Воно було призначене для того, щоб працювати. І це одне речення вже відкидає близько 80% того, що інтернет вважає, що знає про нього.
Коли я говорю про ніндзюцу, я не маю на увазі романтичний шлях воїна, приховану філософію сучасного саморозвитку чи культуру супергероїв у чорному одязі. Я говорю про набір методів, розроблених у роздробленій, повній насилля країні, де виживання залежало від інформації, вибору часу та здатності пересуватися світом інших людей, залишаючись непоміченим. Якщо вам це не подобається, то добре. Так і має бути.
Історично, людей, яких ми зараз узагальнюємо словом «ніндзя», називали Сінобі-но-моно — агенти, розвідники, диверсанти. Сучасна вимова «ніндзя» є пізньою, зовнішньою і не має відношення до того, як функціонувала ця роль. Сінобі не були кастою. Вони не були кланом. Вони були завданням. Іноді це завдання виконували самураї низького рангу, іноді піхотинці, іноді місцеві жителі, які знали місцевість, діалект і повсякденне життя краще, ніж будь-який озброєний слуга.
І ось що людям дійсно не подобається: більшість сінобі не були особливими. Вони були ефективними. Це не одне й те саме.
Техніки, які ми зараз об'єднуємо під поняттям «ніндзюцу», не з'явилися з нізвідки в готовому вигляді. Вони еволюціонували, тому що феодальна Японія, особливо в період Сенґоку, вимагала відповідей, яких не могла дати честь на полі бою. Замки було важко штурмувати. Даймьо брехали. Альянси змінювалися за одну ніч. Інформація була важливішою за хоробрість. Тому з'явилися системи, які ставили на перше місце спостереження, проникнення, саботаж і втечу, а не славу.
Якщо ви насправді прочитаєте першоджерела — і так, я маю на увазі такі речі, як «Бансенсюукай» (Bansenshūkai), «Сьоонінкі» (Shōninki) та «Нінпіден» (Ninpiden) - ви не знайдете там містицизму. Ви знайдете логістику. Ви знайдете психологію. Ви знайдете погодні умови, людську поведінку, чергування на воротах і незручне визнання, що обман іноді ефективніший за насильство.
У більшості випадків у цьому немає нічого героїчного.
Світ сінобі був про доступ. Куди я можу піти, а ти - ні? Ким я можу бути, щоб ти не запідозрив? Коли ти відвернешся і чому? Ось чому маскування було важливішим за зброю. Фермер із правильним акцентом і неправильними питаннями міг завдати більше шкоди, ніж десять мечів. Чернець, який знав, скільки часу охоронець молиться перед сном, був небезпечнішим за будь-який двобій.
І ні - перш ніж хтось встигне сказати це слово - не існувало офіційної, стандартизованої категорії «жіночих ніндзь», що бігали по дахах. Це сучасна проєкція. Те, що насправді показують джерела, є холоднішим і більш прагматичним. Жінки з'являються в посібниках як засіб, а не як особистість. Термін «куноіці» з'являється як гра слів, як скорочення від «жінка», і в одному конкретному контексті як «куноіці-но-дзюцу» — техніки, що покладаються на соціальний доступ жінок до просторів, куди чоловіки не могли входити. Ось і все. Ніякої уніформи. Ніякого звання. Ніякого сестринства тіньових воїнів.
Якщо це вас розчаровує, це не проблема історії.
Ніндзюцу було безжальним саме тому, що відмовлялося від символізму. Навіть знамениті «інструменти» — сюрікени, кунаї, порошки, гаки — ніколи не були священними предметами. Вони були витратною річчю. Кунаї не були кидальними ножами; це був прославлений ломик, який, якщо потрібно, міг досить добре вбивати. Сюрікени не були зброєю для вбивств; вони були відволіканням, затримками, психологічним тиском. Все мало виправдовувати свою вагу і ризик.
Що мені подобається найбільше і що поп-культура постійно викреслює - це наскільки антиромантичним насправді був цей спосіб мислення. "Сьоонінкі" приділяє більше часу контролю емоцій, манерам мовлення і тому, як виявляти брехню, ніж бойовим мистецтвам. Він застерігає від зарозумілості. Він застерігає від прив'язаності. Він чітко заявляє, що сінобі, який насолоджується обманом заради самого обману, вже скомпрометований.
Це не філософія воїна. Це оперативна етика.
А ще є незручна історична правда про те, що сінобі в суспільстві терпіли, а не шанували. Навіть у період Едо, коли колишні чоловіки Іґа і Коґа були прийняті на службу до Токуґави, їх тримали на узбіччі. Корисні, під наглядом, мовчазно необхідні. У момент закінчення великомасштабної війни їхні навички стали чимось, що потрібно було архівувати, а не розвивати. Ось чому були написані посібники - не як живі традиції, а як проекти збереження людьми, які знали, що їхній світ вже занепадає.
Саме це підводить мене до сучасної одержимості.
Кожен раз, коли хтось намагається перетворити ніндзюцу на позачасовий духовний шлях, щось чисте, придатне для навчання та наділене силою, він робить прямо протилежне тому, для чого було створено ніндзюцу. Він робить його видимим. Він робить його споживчим. Він робить його безпечним.
А ніндзюцу не мало жодного з цих атрибутів.
Воно існувало, тому що феодальні системи зазнали краху. Тому що честь була занадто повільною. Тому що армії були передбачуваними. Тому що люди вірили в те, у що хотіли вірити. Сінобі цим скористалися. Не за допомогою магії. А за допомогою терпіння.
Тож ні - я не цікавлюся фантастичними ніндзя. Мене цікавить історична реальність, де виживання означало стати забутим, де успіх означав, що ніхто ніколи не знав про твоє існування, і де найвищим досягненням було не залишити після себе жодної історії.
Ось чому справжнє ніндзюцу не потребує захисту.
Воно не потребує костюмів.
І, звичайно, воно не потребує сучасних титулів, привласнених минулому, яке їх ніколи не використовувало.
Історія і так достатньо гостра - тому перестаньте її притупляти вигадками.
===============
Можна різного нафантазувати. Але набагато складніше сприймати реальність, як вона є.
#життяякмагія #переклади #бойовімистецтва #нінзя #ніндзюцу
