Люблю повертатись додому…
Люблю ходити пішки…
Люблю дощ…
Люблю Львів…
Люблю п’ятницю…
Люблю виходити вчасно з роботи чи приміщення, щоб попасти під літній дощик…
Люблю, виходити з роботи, коли все йде, як задумано, і навіть щоденні наради приносять радість…
Причому не тільки тобі, але й усім учасникам…
Люблю думати про щось, і в той же час отримати підтвердження від Всесвіту,

somewhere over the rainbow 1

що думки і дії йдуть в правильному керунку…

Люблю бачити в розширеному стані…
Особливо, коли починаєш бачити, що веселка НЕстатична, а переливається, як ракетний слід, і виглядає, як портал/туннель/вихлоп…

somewhere over trhe rainbow 2
somewhere over trhe rainbow 3
somewhere over trhe rainbow 4
somewhere over trhe rainbow 5
somewhere over trhe rainbow 6
somewhere over trhe rainbow 7

Люблю, коли знаходжу причину чогось…
Дощу…
Бога Хмар, який реактивно прямує назустріч сонцю…

Бог Хмар летить до Сонця

Люблю життя…

Speeches won’t be made today, clocks will carry on
Flowers won’t be left in parks, work will still be done
People won’t be dressed in black, babies will be born
No flags will fly, the sun will rise
Промов нині не буде, а годинник ітиме
Квіти не залишаться в парку, а робота скінчиться
Люди не носитимуть чорне, а діти народжуватимуться
Прапори не розвіватимуться, але сонце сходитиме
But we know that you are gone
You who loved to love,
and believed we can never give enough
Але ми знатимемо, що ти пішов
Ти, хто любив любити,
і вірив, що нам ніколи не буде достатньо
It wakes me every single night, thinking through the day
Did you stop at any time, have doubts at any stage
Were you calm or were you numb,
or happy just to get it done
Щоночі мене це будить, і я думаю впродовж дня
Чи ти зупинявся щоразу, чи мав сумніви на кожному етапі
Чи ти був спокійний, чи онімілий,
чи просто щасливий це закінчити
I’ve lived my life without regret – until today
And you who loved to love,
and believed we can never give enough
Я жив це життя без жодного смутку – до сьогодні
І ти, хто любив любити,
і вірив, що нам ніколи не буде достатньо
I didn’t get to say goodbye, the day before the day
Was trying to get to work on time, that’s why I turned away
And missed the most important thing you’ve ever tried to say
I’ve lived my life without regret – until today
Я не збирався казати «прощай», день перед днем
Намагався, щоб все було вчасно, саме тому відмовився
І пропустив найважливіші твої слова
Я жив це життя без жодного смутку – до сьогодні
And you who loved to love,
and believed we can never give enough
And you who hoped
that underneath we all felt the same
І ти, хто любив любити,
і вірив, що нам ніколи не буде достатньо
І ти, хто сподівався,
що всередині ми всі однаково відчуваємо
That was until the day before the day
The day before the day
The day before the day
Це було до дня перед днем
дня перед днем
дня перед днем

 

В ніч на шостий день сотворив Бог першу людину, і назвав він її Богданом.
Богдан огледів сотворений світ, порівняв з садом Едемським та й утік з раю, бо був дуже свободолюбивим і не хотів жити в Едемському зоопарку. Для життя він обрав собі найкрасивіше місце на землі – Карпатські гори і сказав “Моя хата скраю!”.
Образився на це Господь і перетворив Богдана на неандертальця і сказав “Азм еси ти у края жити, то всея твоя нащадки зватимуться українцями! А я собі сотворю нову расу!”. І сотворив він Адама.
Нащадки Богдана розселились від Сяну до Дону. Вони першими приручили тварин – собак, корів та диких свиней. Вони винайшли колесо й зробили перший велосипед. Вони стали першими землеробами, винайшовши плуг, борону та комбайн. І вже подумовували про утворення Січі. На той момент Адама вже прогнали з раю і його нащадки жили в Гоморрі та Содомі займаючись розпустою.
Але прийшов льодовиковий період і військові походи довелось відкласти. Українці винайшли ткацтво та прялку. А коли стало зовсім холодно молодий українець Микола Прометей вкрав у древніх греків вогонь і приніс на Вкраїну, давши людям тепло. За це давньогрецькі фашисти упіймали його та дуже катували. Древні греки були частково нащадками Адама, котрі через злягались з копитними тваринами утворили різні гібриди – кентаврів, сатирів, мінотаврів та інших пегасів. Наразі вони вимерли – потопились через всесвітній потоп, котрий розпочався після того як розтанули льодовики. Також втопились динозаври, бо Ной мав огиду до плазунів і не взяв їх на свою баржу.
Українці винайшли писемництво. Передусім щоб фіксувати для нащадків та інших народів свої пісні, та поезію, бо українська мова була найспівочішою. Досі людство користувалось тільки ієрогліфами.
Українці знайшли на Донбасі каміння що горить і котре плавиться, й назвали їх вугіллям та рудою. І незабаром винайшли ковальство збудувавши першу в світі кузню яку назвали Запоріжсталлю.
Досягнення в науці та техніці привертали все більшу увагу інших народів. До України потягнулись каравани купців. Євреї взагалі вирішили покинути розведення нільських крокодилів та виготовлення з них жіночих сумочок і податись всім табором ближче до культурного центру світу – України. Темної ночі вони втекли з Єгипту в бік України. Але через 40 років зупинились на півдорозі – помер Мойша-провідник, єдина людина, що знала дорогу та українську мову.
В цей час в Україну приїхав Чингізхан з Улан-Батора. Він навчив українців кататись верхи на конях, а вони йому подарували собаку, свиню та корову і пояснили як їх доглядати, щоб Чингізхан більше не тинявся по Євразії, морочачи всім голову, й десь нарешті осів.
Чингізхан повернувся в Азію. На близькому сході по дорозі додому в нього здохла свиня. Потім трохи далі втекла корова, по дорозі він зустрів корейських вчених-астрономів які повертались з Назарету. Вони спитали що це, вказавши на собаку. Чингізхан був неписьменний, і наплутавши те що йому казали в Україні пояснив що собаку можна або доїти або їсти – в неї смачне сало. Корейці, які голодували через свого вождя Кім Чен Іра, купили того собаку для розплоду.
Корову зустріли індуси. Вона стояла посеред шосе перегородивши рух транспорту. Індуси попадали долілиць й стали поклонятись небаченій досі тварюці.
Свиня що здохла, під жарким сонцем Близького Сходу почала розкладатись й смердіти. Всі народи що там жили довго рвало через той сморід. Їх досі нудить при виді свиней. Аборигени близького Сходу вирішили що то була свиня іудеїв, котрі приперлись з Єгипту і сказали щоб ті забирались геть. Так з’явився антисемітизм.
Крим стає європейською здравницею. Тут відпочивали та творили такі видатні люди як Сократ, Аристотель, Діоген. Сюди припливали аргонавти та інші алканавти щоб покращити своє здоров’я.
Найбільшим курортом було кримське місто Троя. Але в надцятому році древньогрецькі москалі від заздрощів зруйнували Трою і тоді троянські українці на чолі з отаманом Енеєм заснували Древній Рим, де збудували Колізей. Тем вони годували левів москалями й насолоджувались цим видовищем. Так завдяки українцям з’явився цирк та театр.
В той же час в українських заробітчан Марічки та Йосифа в невеликому ізраїльському місті Віфлеємі народився син Іісус, засновник християнської віри. Іісус проповідував любити всіх ближніх та неньку Україну. Його учні заснували Ватикан, Царгород, Нью-Йорк та багато інших міст світу.
Зокрема апостол Андрій, мандруючи набережною Дніпра та обираючи де б збудувати Дніпрогес, зустрів чотирьох бурсаків, що повертались з бурси КІСІ додому. “Тут буде велике місто, з каштанами та скляними теплицями в центрі міста” – вказав він на пагорби біля дорогожицької телевежі (Колись під час її будування Бог перемішав мови народів, доти все людство говорило українською). І бурсаки Кий, Щек та Хорив заходились його будувати, а Либідь була за архітектора.
Так з’явилось найбільше в ті часи місто – Київ. В ньому було повно церков, університетів та універмагів, місто стало духовним, освітнім та торговим центром.
В цей період на півночі дикі племена москалів, з’ївши останнього мамонта, вирішили, що далі так жити не можна і треба загарбати Україну й поневолити свободолюбивих нащадків Першобогдана. Вони в глухому лісі на болоті будують кілька шалашів та обносять його парканом. Паркан нарікають Дерев’яним Кремлем, а болото – Москвою.
В цей час Колумб відкриває Америку. Але відкривши її думає, що потрапив до України, тільки з іншого боку, бо мистецтво вишивки інків повністю співпадає з гуцульськими орнаментами. Народ інків та індійців був започаткований древніми гуцулами, які ще до Всесвітнього потопу, коли ще не було винайдено ГрінКард, потрапили до Америки.
В цей же час у Львові з’являється перший друкарський станок створений Федоровичем. Україна навчила весь світ друкувати паперові гроші та книжки.
В Києві розквітає Могилянська Академія. В котрій винаходять порох, динаміт, пеніцилін, безпечну бритву, та багато інших предметів необхідних у побуті.
В Запоріжжі з’являється Запорізька Січ – наймогутніше військове формування в історії людства. Тільки через сотні років за зразком Січі буде збудовано Пентагон. Але звитягу українських військових так нікому й не вдасться повторити.
В Україні розквітає культура та мистецтво. Твори Шевченка перекладають на всі мови світу. Завдяки Шекспіру, котрий перекладав твори Шевченка, Лесі Українки та Франка англомовне населення планети дізнається про романтичну історію кохання української пари Романа та Юлі.
Тим часом лютим москалям не давав спокою добробут українців і вони починають все частіше й частіше шкодити Україні, забуваючи що Київ мати російських міст, а Україна виплекала для Московії таких видатних людей як Ломоносов, Гоголь, Хрущов та Мазепа. Що саме в Києві московити навчились користуватись туалетом, носити штані та краватки, та голити бороди. Москалі почали все частіше й частіше робити набіги на Україну, нищачи її. Українців вони або вбивали або гнали в полон, де русифікували та робили янучарами. Піком москальської навали стала середина 20-го століття, коли москалі разом з фашистами захопили Україну. Тільки титанічна боротьба українських опришків під проводом ОУН-УПА звільнила Україну та інші народи Європи спершу від коричневої чуми, а згодом в 90-хх роках і від москальської. Нащадки Першобогдана зберегли його нестримну любов до Свободи та власної землі. Слава Україні!

Така кругла, як глобус, моя ніжність до тебе – коханої, до тебе – сплячої, до тебе – дівчинки з підібганими ногами і носом, уритим у подушку, до твого спросонного ображеного мурмотіння, коли колошкають, до стеряного кліпання, болісно стятих брів на увімкнене світло (досконалий образ наруги над безневинною), – ніжність, якої не проковтнути, тисне сльозами в горлі; розпростерта під ковдрою на всю довжину безвладного, теплого тіла, чи погідно сопучи, чи з безрадним помрухом кулячись в себе (відвертаючись до стіни, ослоняючись лапою, як цуц: не займайте, будь ласка…), – являєш мені напоказ всю беззахисну сутність людської породи: вразливість; равлик без черепашки, тоненьке стебельце, проросле на танкодромі, пелюсткова шкірка, що плаче від дотику, око на світлі, нічим крім сльози не прикрите – моя кохана… люблю тебе без кінця і краю під вічним місяцем, що над нами. А хочеш, я станцюю для тебе на Місяці? Заспіваю тобі колискову, ще не відаючи тебе, у очікуванні зустрічі, у передчутті того, що нічого більше… не зможу подарувати тобі, крім себе: зіпсованого, отупівшого від років очікування, років безвір’я. Я знаю, ми будемо разом, якщо ти прийдеш вчасно, або запізнишся на сторіччя-два. А мої останки очікуватимуть тебе, і коли ти поцілуєш віками обглоданий череп – я знову буду жити. Тільки одна умова: ти повинна підійти першою! Це ж найважче випробування, правда? Я просто пишу для тебе всюди і завжди. А ти, коли-небудь в майбутньому, в далекому і нереальному, прочитаєш ці рядки, і полюбиш те, що не зміг полюбити ніхто з тих, хто живе тут: мою душу, не тіло. Ні! Своєю безсмертною і незламною, котра спокон і довіку, за ці, не зовсім вдалі рядки люблячого розуму, серця, душі… Але хіба можливо забрати можливість любити тебе Вічно? Хіба можна вбити мрію і любов? Хоча пам’ять людська така коротка. Та що нам до людей. Хто ми? А я ж, помираючи, так і не буду знати твоїх мрій. Хіба це не найдивніше покарання, придумане до сьогодні? Але все одно я буду кохати тебе, не до кінця пізнану. Хочеш? Я станцюю для тебе на місяці? Заспіваю тобі колискову, ще не відаючи тебе, не знаючи, яка ти. У передчутті зустрічі через день, через рік, через тисячоліття я подарую тобі усе, що ти захочеш, тільки простягни руку, живи мною, як ніхто не жив до тебе, так, як ти собі навіть не могла навіть уявити до мене. Так, щоб я зійшов з розуму від нашої зустрічі і більш ніколи не приходив у нормальний розмірений стан. Так, щоб я в тобі не помилився. Ні за що. Ніколи… Ні!

«Чи є особливий спосіб уникнути болю?»
«Так, є такий спосіб».
«Це формула, процедура чи що?»
«Це спосіб хапання речей. Наприклад, коли я пізнавав траву диявола, я був надто хапаючий. Я хапав речі в спосіб, в який діти хапають цукерку. Трава диявола – лише один з мільйона шляхів. Будь-що є одним із мільйонів шляхів [un camino entre cantidades de caminos][1].Отже, ти повинен завжди пам’ятати, що шлях – лише шлях; якщо ти відчуваєш, що не потрібно йому слідувати, ти не повинен залишатися на ньому за жодних умов. Щоб мати таку ясність, ти повинен вести дисципліноване життя. Тільки тоді ти знатимеш, що будь-який шлях є лише шляхом, і немає образи, собі чи іншим, у відмові від нього, якщо це те, що серце тобі каже робити. Але твоє рішення триматися шляху чи залишити його повинно бути вільним від страху чи амбіцій. Я застерігаю тебе. Дивись на кожен шлях старанно і свідомо. Пробуй його стільки разів, скільки вважаєш за необхідне. Тоді задай собі, і тільки собі, одне запитання. Це запитання – запитання, яке тільки дуже старий задає. Мій покровитель сказав мені про нього одного разу, коли я був дуже молодий, але моя кров була занадто енергійна, щоб зрозуміти його. Тепер я дійсно розумію його. Я скажу тобі його: «Чи цей шлях має серце? Всі шляхи однакові: вони ведуть нікуди. Вони є шляхами через кущі або в кущі. В моєму особистому житті я можу сказати, що я оскаржував довгі, довгі шляхи, але я не є десь. Питання мого покровителя тепер має значення. Чи цей шлях має серце? Якщо має, то шлях добрий. Якщо не має, він не вартий. Обидва шляхи ведуть нікуди. Але один має серце, а інший – не має. Один прямує до радісної подорожі. Скільки ти йому слідуєш, стільки ти є одним з ним. Інше змусить тебе проклинати своє життя. Один робить тебе міцним. Інший ослаблює тебе».

[1] ісп. шлях серед множини шляхів

Карлос Кастанєда. Вчення пана Івана. (Переклад Олександра Корицького)

Чоловік знатиме на цій крапці, що енергія, яку він так довго переслідував, нарешті його. Він може робити з нею все, що йому приємно. Його спільник – під його командуванням. Його бажання – правило. Він бачить все навколо себе. Але він також наштовхнувся на свого третього ворога: ЕНЕРГІЮ!
Енергія – найміцніший з усіх ворогів. І, природньо, найпростіше, що можна зробити – поступитися; зрештою, чоловік справді непереможний. Він наказує; він розпочинає з приймання обрахованих ризиків, а закінчує встановленням правил, бо він – майстер.
Чоловік на цьому етапі ледь зауважує свого третього ворога, який зменшує свої кола навколо нього. І раптом, без знання, він неодмінно програв битву. Його ворог перетворив його у жорстокого, примхливого чоловіка.

Він втратить усю свою енергію?

Ні, він ніколи не втратить свою ясність чи свою енергію.

Що тоді відокремлює його від чоловіка знання?

Чоловік, переможений енергією, помирає без справжнього знання як з нею [енергією] поводитися. Енергія – лише тягар на його долю. Такий чоловік не командує собою, і не може сказати коли чи як використовувати свою енергію.

Чи ця поразка від будь-якого з цих ворогів – кінцева поразка?

Звичайно, кінцева. Як тільки один з цих ворогів пересилює чоловіка, вже нічого не можна зробити.

Чи можливо, наприклад, що чоловік, якого поборола енергія, може побачити свою помилку і підлагодити свої шляхи?

Ні. Як тільки чоловік піддається – він скінчився.

А що, якщо він тимчасово засліплений енергією, а тоді відкидає її?

То значить, що його битва все ще триває. То значить, що він все ще намагається стати чоловіком знання. Чоловік поборений, тільки якщо він більше не намагається і покидає себе.

Але тоді, пане Іване, можливо, що чоловік може покинути себе страхові на роки, але, врешті, підкорити його.

Ні, це неправда. Якщо він піддається страхові – то ніколи його не підкорить, бо він ухилятиметься від пізнання і ніколи не намагатиметься знову. Але, якщо він намагатиметься пізнавати роками посеред свого страху, він, зрештою, підкорить його, бо він ніколи насправді не покидав себе йому.

Як він може побороти свого третього ворога, пане Іване?

Він повинен його побороти, навмисне. Він повинен прийти до усвідомлення, що енергія, яку він, на вигляд, підкорив, в реальності ніколи не була його. Він повинен завжди триматися в лінії весь час, поводячись ретельно і чесно з усім, що він пізнав. Якщо він може бачити ту ясність і енергію, без управління собою – це гірше, ніж помилки, він досягне крапки, де все тримається під перевіркою. Він знатиме тоді, коли і як використовувати свою енергію. І, таким чином, він поборе свого третього ворога.
Карлос Кастанєда. Вчення пана Івана. (Переклад Олександра Корицького)

Чоловік до того часу у кінці своєї подорожі пізнання і майже без попередження несподівано вийде на останнього з своїх ворогів: СТАРІСТЬ! Цей ворог найжорстокіший з усіх,той, якого повністю побороти неможливо, тільки відбиватися.

Це час, коли чоловік не має більше страхів, не має нетерплячої ясності думки – час, коли вся його енергія в перевірці, але також і час, коли він має непохитне жадання відпочити. Якщо цілком піддається своєму жаданню лягти і забути, якщо тішить себе у втомі, він програв свій останній раунд, і його ворог зріже його до кволого старого створіння. Його жадання відступити запанує на усією його ясністю, його енергією і його знаннями.

Але, якщо чоловік злущить свою втому і проживе свою долю, його тоді можна називати чоловіком знання, коли на недовгий момент він буде успішним у відбиванні від свого останнього, непереможного ворога. Того моменту ясності, енергії і знань достатньо».

Карлос Кастанєда. Вчення пана Івана. (Переклад Олександра Корицького)

Як тільки чоловік подолав страх, він вільний від нього до кінця життя, бо, замість страху він отримав ясність – ясність думок, яка стирає страх. До цього часу чоловік вже знає свої жадання; він знає, як задовольняти ті жадання. Він може знати наперед нові кроки пізнання, а чітка ясність оточує усе. Чоловік відчуває, що нічого не приховано.
І таким чином він зустрів свого другого ворога: Ясність! Та ясність думок, яку так важко здобути, розвіює страх, але також сліпить.
Вона примушує чоловіка ніколи не сумніватися у собі. Вона дає йому впевненість, що він може робити все, що йому приносить задоволення, бо він ясно вникає в усе. І він відважний, бо ясний, і він не зупиняється ніде, бо він ясний. Але це все помилка; це наче щось неповне. Якщо чоловік погоджується з цією удаваною енергією, то він піддався своєму другому ворогу і невміло поводитиметься з пізнанням. Він поспішатиме, коли потрібно бути терплячим, або він терпітиме, коли потрібно поспішати. І він поводитиметься невміло з пізнанням, доки не стане більше нездатним до пізнання».

«Що стається з чоловіком, якого побороли в той спосіб, пане Іване? Чи він помирає в результаті?»

«Ні, він не помирає. Його другий ворог просто зупинив його від старань стати чоловіком знання; натомість, чоловік може перетворитися у життєрадісного воїна або клоуна. Однак ясність, за яку він так дорого заплатив, ніколи знову не зміниться на темряву і страх. Він буде ясний доки живе, але більше не дізнаватиметься нічого, не тужитиме за нічим».

«Але що він повинен зробити, щоб уникнути такого поборювання?»

«Він повинен робити те, що робив зі страхом: повинен нехтувати ясністю і використовувати її тільки щоб бачити, і терпляче очікувати і ретельно вимірювати перед тим, як здійснювати нові кроки; повинен думати, понад усе, що його ясність – майже помилка. І прийде момент, коли зрозуміє, що його ясність була лише крапкою перед його очима. І, таким чином, він подолає свого другого ворога і прибуде у положення, де більше нічого йому не зможе зашкодити. Це не буде помилкою. Це буде не тільки крапкою перед його очима. Це буде справжня енергія.

Він знатиме на цій крапці, що енергія, яку він так довго переслідував, нарешті його. Він може робити з нею все, що йому приємно. Його спільник – під його командуванням. Його бажання – правило. Він бачить все навколо себе.

Карлос Кастанєда. Вчення пана Івана. (Переклад Олександра Корицького)

Коли чоловік починає пізнавати, він ніколи чітко не знає своїх завдань. Його мета хибна, його намір нечіткий. Він сподівається на винагороди, які ніколи не матеріалізуються, бо він нічого не знає про важкості пізнання.

Він повільно починає пізнавати – спочатку крихта за крихтою, потім великими скибами. І швидко опісля його думки починають конфліктувати. І те, що він пізнає, ніколи не схоже на те, що він малював чи уявляв. І тому він починає боятися. Пізнання – це не те, чого людина очікує. Кожен крок пізнання – нова задача, і страх, який чоловік зазнає, розпочинає накопичуватися безжалісно і твердо. Його мета стає полем битви.

І таким чином він вискакує на першого свого природного ворога: СТРАХ! Жахливий ворог – віроломний, його важко подолати. Він залишається прихований на кожному кроці шляху, чатуючи, очікуючи. І якщо чоловік, жахаючись його присутності, втікає, його ворог покладає кінець його подорожі.

Що трапиться з чоловіком, якщо він втікатиме в страхові?

З ним нічого не трапиться крім того, що він ніколи не пізнає. Він ніколи не стане чоловіком знання. Він, можливо, стане хуліганом або нешкідливим, наляканим чоловіком. На будь-якому рівні він буде переможеним чоловіком. Його перший ворог покладе кінець його жаданням.

А що він може зробити, щоб подолати страх?

Відповідь дуже проста. Він не повинен втікати. Він повинен нехтувати страхом, і, замість нього, він повинен зробити наступний крок у пізнанні, і наступний, і наступний. Він повинен бути повністю наляканим, і все ж не зупинятися. Це правило! І приходить момент, коли його перший ворог відступає. Чоловік починає відчувати себе впевнено. Його намір стає міцнішим. Пізнання перестає бути жахаючим завданням.

Коли настає ця радісна мить, чоловік може без вагань сказати, що він поборов свого першого природного ворога.

Карлос Кастанєда. Вчення пана Івана. (Переклад Олександра Корицького)