Вона була півжиття тому…
«Споримо, що він піде зі мною?» – Півжиття тому вона поспорила з одногрупницями, що закадрить мене.
«Підемо прогуляємось?» – Півжиття тому я зловив її погляд і рішився підійти.
Ми гуляли. Ми прогулювалися з Левандівки до Привокзальної, де вона жила на квартирі. Здається, на Федьковича. Десь на третьому поверсі, в маленькій кімнатці. Не пам'ятаю, чи з господинею, чи ні. Це було півжиття тому.
Я захоплювався фотографією. Все, що я мав — Зеніт з Геліосом-44, Індустар я в розрахунок вже давно не брав. Фотографував все підряд, основною задачею поставив собі з плівки мати вихід хоча б 30 кадрів з 36. Давно це було. Дві третіх життя тому. А півжиття тому я сказав «Хочу зробити тобі гарні фотографії».
«Та ти шо! Навіть не думай! Не дамся!» І не давалася півжиття тому. З плівки вийшло з 20 кадрів, які десь мав натхнення осьмушку життя тому перевести з плівки в цифру. Тепер маю і друковані фотки, і оброблені на компі.
«Привіт, Саня! Хочу поговорити».
«Привіт. Коли? І номер в мене не записаний».
«Зате колись ми добре зналися, побачила твій сайт, стало цікаво чи впізнаєш».
«По смскам важко впізнати».
«Пам'ятаєш з ким ти ходив на «Гамлета».»
Чого вона це сказала? Це було півжиття тому. Це було 100 000 кілометрів тому. Це було три оберти мого всесвіту тому. А ще й кілька тижнів перед тим я ходив з гарною і розумною дівчиною на постановку Шекспіра. Але не Гамлета. Чому я маю таку пам'ять? Я вже знав, хто це. Знав ім'я. Згадував її останні півроку. Цікаво було, де вона, що вона. Чого пропала. Я її не заставав кілька разів, коли їздив до неї додому. Нікого вдома в неї не заставав.
Останнє, що я пам'ятаю — у неї померла мама. Я цього не знав. Вона не казала. Але була в чорному.
Я, як звикло, жартую над всім. Все життя. Як тільки навчився жартувати.
«В тебе що — траур? Чого в чорному?» – «Так. Мама померла».
Я — невдалий троль. І далі її не було.
Пройшло півжиття.
«У 1996-1997 роках?»
«Так».
Звичайно ж, я пам'ятаю.
Це був один з тих небагатьох випадків, коли я кардинально йшов в розріз із звичним плином життя.
Я вдягнений у костюм, краватку, дублянку, золотий спадковий перстень. Вона — гарна. І налякана. Вона ніколи не була в Заньковецької. Особливо з хлопцем. Чоловіком. Не знаю, ким я був. Вже давно не школяр. Але ще не зрілий чоловік. На половині життя від сьогодні.
Закінчилася перша дія «Гамлета». Грали препаскудно. Я перед тим прочитав шість томів Шекспіра українською. Купив за 6 доларів біля Першодрукаря. В дуже доброму стані. Дійсно препаскудно.
Ми вийшли із залу і пішли в гардероб.
«Прошу наші речі».
«А що, ви не залишитеся додивитися?»
«А що, ще має щось бути?»
«Так. Це ж лише перша дія…»
Нам соромно і ніяково.
Я сам вперше в театрі. Хотів її чимось вразити непересічним. Не барами, не краденими тачками…
Вразив. І себе заодно. Неук.
«Хочу свічки, хурму і амаретто». Вона любить амаретто вже півжиття. Зараз небагато хто знає, що то таке взагалі. Тоді — це був хіт. Півжиття тому.
Не знав, чи знайду. Знайшов. Недешеве. Одного виду, остання (чи не єдина?) пляшка. Свічки по всій хаті, палочка-вонючка, печиво, екстравелика екстрачорна шоколадка, амаретто.
Вона одружена. Чоловік старший на чверть життя від неї. Її дівчинка ходить в школу. Їй теж чверть її життя. Не схожа на неї. Каже, що і на нього не схожа. Вони обидвоє чорні. У неї світле волосся. Чого я задумався?… Я ж не бачив і не чув її півжиття.
Вона живе з чоловіком. Життя не вдалося. Вже півтора року не говорять.
Я вже розумію.
«Привіт. Ото перебирала речі в шафі. Знайшла твої твори, які ти мені писав. Перечитувала». Чую, що не просто перечитувала. Я навіть накріпко забув, що те, що писав, ще й переписував і їй дарував. Півжиття тому…
«Взяла і пошукала по інтернету. Найшла твій сайт. Не впевнена була, що то ти. Тому і смску послала». – «А чого про Гамлета?» – «Не знаю. Ти мене тоді вразив тим Гамлетом». Все таки вразив. Тоді вона про це навіть не сказала і сварилася, що більше не піде.
«Буду у вівторок після обіду». – «Кава? Чай? Буду радий побачитися». Яка вона? Чи змінилася? Чи я?
Вівторок. Я її не впізнав. Похудала. Чи то пострункішала. Вона була гарна. Бачу виснаження. Емоційне виснаження.
Саме я вже інший. Багато галактик пролетів.
Її кольорова гама була в чорно-коричневому спектрі: нігті, одяг. Загальна невизначеність ефірного тіла.
Вона тепер в червоному спектрі. Муладгара. Недостатньо енергії землі. Недостатньо енергії життя.
Я — життя. Через півжиття. Чому я не був тоді? Якось то все так урвалося…
Знаю, що їй потрібно. Даю їй. Міцні обійми. Ношу (буквально) на руках. Вона легка. Виснажена життям. Сама таке вибрала. Чому згадала саме мене? Через півжиття… Її півжиття. Моє півжиття.
«Ти такий же. Ніц не змінився. А патли тобі тре обстригти. Я таких не люблю. Хлоп має бути хлопом».
«Та я — як Самсон. Мені не можна обрізати волосся. То — моя сила».
Сидимо. П'ємо амаретто. Горять свічки. З шоколадкою вгадав. Вона такі любить. Пам'ять? Чуйка?
«Нічого не змінилося. Ти такий же».
«А ти похудала. Хочеш покажу?»
Пішов пошукати фотки друковані. Та де я їх там зараз знайду. Були весь час на виду. Зараз — знайду.
«Давай на компі покажу. Я їх там всі маю. Ти там була з круглішими щічками. Похудала».
«Та що ти таке говориш? Яке я похудала?»
Перша фотка. Вона приємна була. Є. Півжиття тому. Зараз.
«Всьо! Виключай то! Нема чого! Ні одної доброї!»
«Звичайно ж. Ні одної. Ти пручалася, скільки могла. Ми ж пішки йшли до тебе, на Привокзальну».
«І я тобі тоді стільки казала не фотографувати!»
Вона пам'ятає багато. Я забув навіть її прізвище. День народження тим більше. Мабуть, скоро. Але вона пам'ятає дуже багато. Занадто багато, як на півжиття тому. Я пам'ятаю, що вона була. Що максимум (грубо звучить, правда?), якого я досягнув півжиття тому — цілуватися довго. Ми лишалися самі в неї на квартирі. Нічого, крім поцілунків, не було.
І сьогодні не буде. П'ємо. Говоримо. Тепер в мене вдома нікого нема. Всюди – свічки. Амаретто вставляє. Неслабо.
Їй пора йти. Її рука раптово починає гладити мене по щоці. Я вже забув її доторк. За півжиття. Крізь усю брутальність. Ніжна, легка рука. Гладить по щоці. Шиї. Волоссі. Вона тремтить. Я повільно, але швидко обіймаю її і цілую… Цілую… Цілую… Вона тремтить. Не від холоду. Не від нетерплячки. Від енергії, що почала прориватись в ній. Я починаю тремтіти з нею. Не відпускаю. Одного разу вже відпустив. Але тепер вона заміжня…
Міцно обіймаю. Вже знаю. Їй потрібна пам'ять. Їй не потрібен я. Вона живе півжиттям тому. Вона зупинила той момент. Хоче, щоб її хтось хотів. Щоб переконатися, що ще хтось її хоче.
Та я вже давно не той, який і тоді не вівся на жіночі трюки. Тепер бачу спочатку і до кінця. Їй просто потрібен коханець. Я безпечний коханець. Про мене ніхто не здогадається. Я ніяк не дотичний до її теперішнього життя. Ніяк. Бо пройшло і її, і мого півжиття. Спільних фотографій не було.
Мої вірші… Я їх не підписував. Я рідко щось підписую. Хіба абревіатурою.
Вона прийшла вдруге.
«Ну що, де твій кабінет?»
«Так от, де комп'ютер стоїть. Хоча ні, ось тут».
Я завертаю її до місця, де я сплю.
«І що? То і є кабінет? Я попала?»
Відчуваю, що вона починає тремтіти. Цілую, обіймаю. Підіймаю на руках. Вона легка.
Цілую шию, руки, ніжні маленькі груди, животик… Губи доводять її до оргазму.
Все. Вона більше не хоче. І сама про це знає. Як добрий чоловік. Один оргазм. Їй потрібні просто обійми, тепле тіло, талапання язиком. Як же вона любить, коли хтось (чи просто я?) талапає язиком… І сама за словом не лізе в кишеню. Дурачимося. Знаю, що більше вона, навіть якщо захоче, не зможе.
Їй потрібні обійми, цілунки, розмови ні про що.
Про те, як то все було півжиття тому.
Я НЕ пам'ятаю, як то було. Нічого не було. Нічого.
Я був просто ставкою назло подругам. Так вона і відносилася.
Згадав. Згадав, чого вона відійшла. Вона мала іншого. Гуляючи зі мною. Мала іншого.
Отак все закінчилося тоді.
Тепер вона теж має іншого. І я — не «пам'ять». Я лише «безпечний».
«Ти такий же, як тоді. Боже, пройшло півжиття! І нічо не змінилося. Все, як тоді. Ніби не було півжиття».
Його і не було, того півжиття. Я пішов. Ти ж і вигнала. Я знайшов, чим заповнити своє життя. Багато всього було. Багато світлових років крізь всесвіт. Багато кілометрів планетою. Багато облич. Багато всього. У мене — півжиття до тебе і півжиття після тебе. Але не з тобою. Ти була островом посередині мого життя. Материком не стала. А тепер — пізно бути материком. Я ж тобі не потрібен. І ти це знаєш. Лише забавка. Як і тоді. Побавишся мною, доки в тебе все не налагодиться — і знову підеш. Але хочеш залишити слід. Та ще й такий, щоб мечом крізь тіло через серце.
Та чи знайдеш тепер моє серце? Його вже давно нема. Останню третину мого життя. Серця. А заодно і минулого, в якому застрягають.
Є мої руки. Є мої плечі. Є спина. На мене можна спертися. Але не їздити.
Я не пострижуся, тільки тому, що ти знову хочеш мною побавитися.
Не зміню звичок і не кину усе, що роблю, бо ти приїхала і хочеш провести час.
«І що, можна вриватися у твоє життя? Ти не проти?»
«Пробуй. Я завжди тут. Чекаю».
Але мого життя вже давно нема. І серця там нема. Тому вриватися без потреби. Приходь, коли хочеш. Я дам тобі всю ласку, яку ти хочеш, все, що ти потребуєш, навіть старатимуся тоді, коли ти потребуєш.
Але я не буду з тобою. Я — в іншому всесвіті. Майбутньому. Ти — в іншому всесвіті. Минулому. Від твого минулого всесвіту – півжиття до зараз. Від мого майбутнього всесвіту — півжиття до зараз.
Між нами відстань у ціле життя…
Sliding doors. The train leaves the station.
На наступній станції виявляється, що у неї день народження за кілька діб після цього………
