Десь впродовж останнього півроку зауважую за собою: почав говорити у термінах десятиліть…
– почав 10 років тому…
– закінчив 15 років тому…
– дивився 20 років тому…
Час минає. Згадується хіба Ісікава Такубоку:
***
Якщо ідеться про печаль –
я можу сказати,
що це таке.
Бо смак її спізнав
занадто рано.
***
Завжди, коли дивився
на чисте блакитне небо,
хотілось мені засвистіти.
І я свистів собі,
і був такий веселий!
***
І навіть уночі,
вже лігши спати,
я все свистів.
Свист був моєю піснею
в п’ятнадцягь років!
***
Вже кілька днів,
як у грудях мені почало
потроху, ледь чутно
зароджуватися каяття.
І це не смішить мене.
***
Навколишні речі —
якісь невідчутні,
ще й потонули в сутінках.
Докупи зібрались
усі мої печалі.
