Заголовки були додані до тексту перекладачами.

РАДІСТЬ ТИМ, ХТО ЗНАЄ ОТЦЯ

Євангеліє істини – це радість для тих, хто прийняв від отця істини благодать його пізнання силою слова, хто походить від повноти і перебуває в думці та мисленні отця. Це той, хто називається спасителем, бо так називається діяння, яке він повинен виконати для спасіння тих, хто не знав отця. Бо ім’я євангелія – одкровення надії, бо це відкриття для тих, хто його шукає, бо сфера всіх шукала того, з кого воно вийшло. Розумієте, все було в ньому, в тому неосяжному, незбагненному, кращому за всяку думку.

НЕЗНАННЯ ОТЦЯ ПРИЗВОДИТЬ ДО ОМАНИ

Це незнання отця породило жах і страх. А жах став густим, як туман, так що ніхто не міг бачити. Через це омана стала сильною. Але вона марно працювала над своєю матеріальною субстанцією, бо не знала істини. Вона набула модного образу, в той час, як готувала, в силі і красі, заміну істині.

Отже, це не було приниженням для неосяжного, незбагненного. Бо вони були як ніщо, цей жах, це забуття і цей образ облуди, тоді як усталена істина є незмінною, непорушною і повністю прекрасною.

Тому не варто ставитися до омани надто серйозно.

Оскільки омана не мала причини, вона перебувала в тумані щодо отця. Вона готувала діяння, забуття і страхи, щоб цими засобами спокусити тих, хто посередині, і взяти їх у полон. Забудькуватість омани не відкрилася. Вона не стала світлом поруч з отцем. Забудькуватість не існувала з отцем, хоча існувала завдяки йому. Те, що існує в ньому, – це знання, яке було об’явлене, щоб знищити забудькуватість і пізнати отця. Оскільки забудькуватість існувала тому, що отця не знали, то якщо отець стане відомим, то з цього моменту забудькуватість перестане існувати.

ІСУС – ПЛІД ПІЗНАННЯ

Це євангеліє того, кого вони шукають, яку він відкрив досконалим через ласки отця, як приховану тайну, Ісус Помазаник. Через нього він просвітив тих, хто був у темряві через забудькуватість. Він просвітив їх і дав їм шлях. І цей шлях – істина, якої він їх навчив. Через це омана розгнівалася на нього і переслідувала його. Вона була засмучена ним і стала безсилою. Його прибили до дерева. Він став плодом пізнання отця. Він, однак, не знищив їх, бо вони спожили його. Він радше зробив так, щоб ті, хто спожив його, раділи цьому відкриттю.

А щодо нього, то він знайшов їх у собі, а вони знайшли його в собі, того неосяжного, незбагненного, того досконалого отця, який створив усе, в якому є реальність усього, і якого бракує реальності всього, бо він зберіг у собі їхню досконалість, якої не дав усім. Отець не був заздрісним. Та й яка заздрість може бути між ним і його членами? Бо навіть якби вічна істота отримала їхню досконалість, вони не змогли б наблизитися до досконалості отця, бо він зберіг їхню досконалість у собі, даруючи її їм як спосіб повернення до нього і як знання, унікальне в досконалості. Він є тим, хто все впорядкував і в кому все існувало і кого всім не вистачало. Як той, про кого деякі не знають, він хоче, щоб вони його пізнали і полюбили. Чого ж їм бракувало, як не знання Отця?

ІСУС ЯК ТИХИЙ ПРОВІДНИК

Ісус став провідником, тихим і невимушеним. Він прийшов посеред школи і промовив слово, як учитель. Ті, хто був мудрим (за власною оцінкою), прийшли, щоб випробувати його. Але він зганьбив їх як пустопорожніх людей. Вони зненавиділи його, тому що насправді не були мудрими. Після них прийшли малі діти, ті, хто володів знаннями отця. Коли вони зміцніли, їх навчили бачити аспекти обличчя отця. Вони пізнали, і їх пізнали. Вони були прославлені і вони дарували славу.

ЖИВА КНИГА В СЕРЦІ МАЛИХ ДІТЕЙ

У їхньому серці проявилася жива книга живих, книга, яка була написана в думці і в помислах отця і від створення світу перебуває в тій незбагненній його частині.

Це книга, яку ніхто не зміг взяти, бо вона була призначена для того, хто візьме її і буде вбитий. Ніхто не міг з’явитися серед тих, хто вірив у спасіння, доки не з’явилася ця книга. Тому співчутливий і відданий Ісус був терплячим у своїх стражданнях, поки не взяв цю книгу, бо знав, що його смерть означає життя для багатьох. Як у випадку заповіту, який ще не відкрили, статок померлого господаря будинку приховується, так і у випадку всього, що було приховане, доки отець усього був невидимий і неповторний у собі, в якому кожен простір має своє джерело. З цієї причини з’явився Ісус. Він одягнув цю книгу. Його прибили до хреста. Він прикріпив до хреста заповіт отця.

О, яке велике вчення! Він принижує себе аж до смерті, хоча зодягнувся у життя вічне. Скинувши з себе це тлінне лахміття, він зодягнувся в нетління, якого ніхто не міг у нього відібрати. Увійшовши на пустельну територію страхів, він пройшов перед тими, хто був позбавлений забудькуватості, бувши і знанням, і досконалістю, проголошуючи все, що в серці отця, так що став мудрістю для тих, хто отримав настанови. А ті, кого треба навчити, живі, вписані в книгу живих, самі навчаються, приймаючи настанови від отця, знову звертаючись до нього.

Оскільки досконалість усього – в отці, то необхідно, щоб усі піднялися до нього. Тому той, хто має знання, отримує те, що йому належить, і притягує його до себе. Хто ж неосвічений, той має недолік, і це великий недолік, бо йому бракує того, що зробить його досконалим. А що досконалість усього в отці, то треба, щоб усі піднялися до нього, і щоб кожен отримав те, що йому належить. Він написав це першим, приготувавши їх, щоб передати тим, хто походить від нього.

ОТЕЦЬ КЛИЧЕ ТИХ, ЩО ЗНАЮТЬ

Тих, чиї імена він знав першими, покликав останніми, так що той, хто знає, – це той, чиє ім’я виголосив отець. Бо той, чиє ім’я не було вимовлене, той невіглас. Справді, як можна почути, коли ім’я не було вимовлене? Бо хто до кінця залишається невігласом, той є створінням забудькуватості і загине разом з нею. А якщо це не так, то чому ці жалюгідні не мають імені, чому не мають голосу? Отже, той, хто знає, є згори. Коли його кличуть, він чує, відповідає і звертається до того, хто кличе. Та людина підіймається до нього і знає, як її кличуть. Знаючи, вона виконує волю того, хто покликав. Вона бажає догодити йому, знаходить спокій і отримує своє ім’я. Ті, хто таким чином збирається здобути знання, знають, звідки вони прийшли і куди йдуть. Вони знають це, як той, хто, впившись, відвернувся від свого пияцтва і, прийшовши до тями, відновив те, що йому належить.

Він багатьох відвернув від омани. Він пішов перед ними до їхніх власних місць, з яких вони вийшли, коли помилилися, через глибину його, що оточує кожне місце, тоді як немає нічого, що оточує його. Було велике диво, що вони перебували в отцеві, не знаючи його, і що вони змогли піти самі, бо не могли втримати його і пізнати його, в якому вони перебували, бо воля його не виходила з нього. Бо він об’явив її як знання, з яким погоджуються всі його прояви, а саме: знання живої книги, яку він зрештою відкрив вічним істотам як свої знаки, показавши їм, що це не просто голосні чи приголосні літери, щоб можна було прочитати їх і подумати про щось позбавлене сенсу. Навпаки, це знаки, які передають істину. Вони вимовляються лише тоді, коли їх знають. Кожен знак є досконалою істиною, як досконала книга, бо це знаки, написані рукою єдності, бо отець написав їх для вічних істот, щоб вони через його знаки могли пізнати отця.

СИН ОТЦЯ – ІСУС НАЙВИЩОЇ ЛАСКИ

Його мудрість розмірковує над словом,
його вчення виражає його,
його знання відкрило його,
його честь – вінець на ньому,
його радість з ним згідна,
його слава возвеличила його,
його образ виявив його,
його спокій прийняв його,
його любов втілила його,
його довіра охопила його.

Таким чином, слово отця проникає у все, бувши плодом його серця і вираженням його волі. Воно підтримує всіх. Воно обирає їх, а також приймає природу всіх і очищає їх, спонукаючи їх повертатися до отця, до матері, до найвищої ласки – Ісуса. Отець відкриває своє єство, а його єство – це святий дух. Він відкриває своє приховане “я”, яке є його сином, щоб через співчуття отця вічні істоти могли пізнати його, закінчити свої виснажливі пошуки отця і відпочити в ньому, знаючи, що це і є відпочинок. Заповнивши те, що було неповним, він знищив його форму. Формою неповноти є світ, якому вона служила.

Бо там, де заздрість і ворожнеча, там незавершеність, а там, де є єдність, там завершеність. Оскільки ця незавершеність виникла через те, що вони не знали отця, то з того моменту, коли вони пізнають отця, незавершеність перестане існувати. Як невігластво зникає, коли людина здобуває знання, і як темрява зникає, коли з’являється світло, так і незавершеність усувається завершеністю. Безумовно, з цього моменту форма більше не буде проявлятися, але буде розчинена у злитті з єдністю. Зараз їхні твори лежать розкидані. З часом єдність зробить простори завершеними. Через єдність кожен зрозуміє себе. Через знання очиститься від множинності в єдність, поглинаючи матерію в собі, як вогонь і темряву світлом, а смерть – життям.

РОЗБИВАННЯ НЕСПРАВНОГО ПОСУДУ ПРИ ПЕРЕЇЗДІ

Звичайно, якщо з кожним з нас траплялися такі речі, то, напевно, варто замислитися над тим, щоб дім був святим і тихим для єдності. Подібно до того, як люди, які переїхали з дому, якщо у них залишився якийсь посуд, то він розбивається. Однак господар не зазнає втрати, а радіє, бо на місці цього посуду з’являється посуд абсолютно досконалий. Бо це – суд, що зійшов згори і судить кожну людину, – витягнутий двосічний меч, що рубає з цього й з того боку. Коли з’явилося слово, що перебуває в серці тих, хто його промовляє, – воно було не просто звуком, а стало тілом, – сталося велике хвилювання серед посуду, бо одних спорожнили, інших наповнили, одних накрили, інших прибрали, одних очистили, а інших так і залишилися розбитими. Всі місця були розхитані і збентежені, бо не мали ні спокою, ні рівноваги. Омана була збентежена, не знаючи, що їй робити. Вона була стурбована, вона нарікала, вона була сама не своя, бо нічого не знала. Коли знання, яке є подоланням омани, наблизилося до неї з усіма своїми проявами, омана стала пустою, бо в ній нічого не було. З’явилася істина, і всі її прояви впізнали її. Вони привітали отця в істині енергією, яка є досконалою і яка з’єднує їх з отцем.

ІСТИНА – ЦЕ УСТА ОТЦЯ

Кожен любить істину, бо істина – це уста отця. А язик його – дух святий. Хто торкається істини, той торкається своїм язиком уст отця в той час, коли прийме святого духа.

Це є проявом отця і його одкровенням своїм вічним істотам. Він відкрив те, що в ньому заховане, і пояснив це. Бо хто ж тоді існує, як не сам отець? Всі світи – це його прояви. Вони знали, що походять від нього, як діти від досконалої людини. Вони знали, що ще не отримали ні форми, ні імені, бо кожне з них породжує отець. Якщо вони в той час отримають форму його знання, то, хоча вони справді в ньому, вони не знають його. Але отець досконалий. Він знає кожен світ, що є в ньому. Якщо йому заманеться, він розкриває будь-кого, кого забажає, надаючи йому форму і даючи йому ім’я; і він дійсно дає ім’я і причину для появи на світ. Ті, що ще не існують, не знають того, хто їх створив. Отже, я не кажу, що ті, хто ще не існує, є ніщо. Але вони є в ньому, який забажає, щоб вони існували, коли йому заманеться, наче подія, яка має відбутися. З одного боку, він знає, що він зробить ще до того, як щось проявиться. З іншого боку, плід, який ще не проявився, нічого не знає і нічим не є. Таким чином, кожен світ, який, зі свого боку, перебуває в отці, походить від того, що існує, який, зі свого боку, створив його з того, що не існує. Бо хто не має кореня, той не має й плоду, але хоч і думає: “Я прийшов у буття”, – той щезне. З цієї причини той, хто взагалі не існує, ніколи не буде існувати.

ПРОБУДЖЕННЯ І ПІЗНАННЯ

Що ж тоді є тим, про що він хоче, щоб така людина думала? “Я подібний до тіней і привидів ночі”. Коли настає ранок, він знає, що страх, який він пережив, був нічим.

Отже, вони не знали про отця; він – той, кого вони не бачили. Оскільки був страх і розгубленість, і брак довіри, і роздвоєння думок, і поділ, то виникло багато ілюзій, а також пусте невігластво – так, ніби вони міцно спали і стали здобиччю тривожних марень.

Або вони кудись тікають, або їм не вистачає сил втекти, коли їх переслідують. Вони беруть участь у завдаванні ударів, або самі отримують синці. Вони падають з висоти, або взагалі летять у повітрі без крил. Інколи здається, що їх намагаються вбити, хоча їх ніхто не переслідує, або ж вони самі вбивають тих, хто поруч, і вони заплямовані їхньою кров’ю. До моменту, коли ті, хто проходить через все це – тобто ті, хто пережив всі ці сум’яття – прокидаються, вони нічого не бачать, тому що марення були нічим. Тому ті, хто скидає з себе невігластво, як сон, не вважають його нічим, не вважають його властивості чимось реальним, але відрікаються від нього, як від сну вночі, а за світанок вважають знання отця. Так кожен за часів невігластва діяв, немов сплячий, і так людина приходить до розуміння, немов прокинувшись. І щасливий той, хто приходить до себе і пробуджується. Дійсно, благословення тому, хто відкрив очі сліпим.

Дух поспішив до цієї людини, коли вона прокинулася. Простягнувши руку тому, хто лежав на землі, він міцно поставив його на ноги, бо той ще не підвівся. Це дало їм спосіб пізнати знання отця і одкровення його сина. Бо коли вони це побачили і послухали, він дозволив їм спробувати на смак, понюхати і обійняти улюбленого сина.

СИН РОЗКРИВАЄ СЛОВО ОТЦЯ

З’явився син і сповістив їм про отця неосяжного. Він надихнув їх тим, що було в їхній свідомості, виконуючи його волю. Багато прийняли світло і навернулися до нього. Але матеріальні люди були чужі йому і не розпізнали його зовнішності, ані не упізнали його. Бо він прийшов у подобі плоті, і ніщо не перегородило йому шляху, бо те, що нетлінне, – непереможне. До того, говорячи про нове, про те, що було на серці отця, він проголошував непомильне слово. Світло промовляло його устами, і голос його народжував життя. Він давав їм думку і розуміння, і милосердя, і спасіння, і дух сили, що походив від безмежності і ласки отця. Він зупинив кари і бичування, бо через них багато тих, хто потребував милосердя, віддалилися від нього через оману і кайдани, – і він їх потужно знищив і висміяв їх зі знанням справи. Він став шляхом для тих, хто заблукав, і знанням для невігласів, відкриттям для тих, хто шукав, і опорою для тих, хто тремтить, і чистотою для тих, хто осквернився.

СИН – ПАСТИР ОДНІЄЇ ЗАГУБЛЕНОЇ ВІВЦІ

Він – пастир, який залишив дев’яносто дев’ять овець, що не заблукали, і пішов шукати одну, що загубилася. Він зрадів, коли знайшов її. Бо дев’яносто дев’ять – це число, яке виражається лівою рукою. Однак, як тільки він знайшов одиницю, все число переходить на праву руку. Так відбувається з тим, кому бракує одиниці, тобто з усією правою рукою, яка притягує те, чого їй бракує, захоплює це з лівого боку і переносить в праву. Таким чином, число стає сотнею. Це символ звучання чисел. Це отець.

Він працював навіть у суботу заради вівці, яка впала в яму. Він врятував життя тій вівці, піднявши її з ями, щоб ви, діти розуміння серця, зрозуміли вповні, що таке субота. Це день, в який не годиться, щоб спасіння було неробством, щоб ви могли говорити про той небесний день, який не має ночі, і про сонце, яке не заходить, бо воно досконале. Тож скажи у своєму серці, що ти є тим досконалим днем і що в тобі живе світло, яке не згасає.

ЗАСТОСУВАННЯ ЗНАНЬ НА ПРАКТИЦІ

Говоріть про істину тим, хто її шукає, і про знання тим, хто, оманюючись, згрішив. Зробіть твердими ноги тих, хто спотикається, і простягніть руки до недужих. Нагодуйте голодних і заспокойте засмучених. Сплячих підніміть і розбудіть. Ви – це розуміння, що охоплює вас. Якщо сильні йдуть цим шляхом, вони стають ще сильнішими. Приверніть свою увагу до себе. Не переймайтеся іншими речами, а саме: тим, що ви відкинули від себе, тим, що ви знехтували. Не повертайтеся до них, щоб їх з’їсти. Не будьте поїдені міллю. Не будьте поїдені черв’яками, бо ви вже струсили їх. Не будьте вмістилищем диявола, бо ви його вже знищили. Не зміцнюйте своїх останніх перешкод, бо це гідне засудження. Бо беззаконник – ніщо. Він сам собі шкодить більше, ніж закон. Бо той чинить діла свої, бо він беззаконник. А цей, бо він праведник, чинить свої діла між іншими. Отже, чиніть волю отця, бо ви від нього походите.

МИЛІСТЬ ОТЦЯ

Бо отець милий, і воля його добра. Він знає, що є ваше, щоб ви в ньому спочивали. Бо за плодами пізнають ваші діти, що вони – діти отця, і за пахощами його пізнають, що ви походите від благодаті його обличчя. Тому отець любить пахощі свої, і вони проявляються скрізь, і, змішуючись із матерією, він віддає пахощі свої на світло, а в спочинок свій дає їм підійматися в усякій формі і в усякому звукові. Бо не вуха відчувають пахощі, але дух, що має нюх, притягує їх до себе і занурюється в пахощі отця. Таким чином дух піклується про нього і забирає його туди, звідки він прийшов, перший аромат, який охолонув. Він перебуває в психічній формі, нагадуючи холодну воду, яка занурилася в нетвердий ґрунт, про який ті, хто його бачить, думають: “Це земля”. Згодом вона випаровується, якщо подих вітру втягує її, і вона стає теплою. Холодні ж аромати походять від поділу. Тому прийшла віра і зруйнувала поділ і принесла теплу повноту любові, щоб холод не повернувся, а запанувала єдність досконалої думки.

ОТЕЦЬ ВІДНОВЛЮЄ НЕДОЛІК ПОВНОТОЮ

Це слова євангелія про віднайдення повноти для тих, хто чекає на спасіння, яке приходить згори. Коли їхня надія, на яку вони чекають, чекає – вони, чия подоба є світлом, в якому немає тіні, – тоді в цей час повнота прийде. Недолік матерії, однак, не є наслідком нескінченності отця, який прийшов, щоб дати час недоліку. Насправді невірно говорити, що нетлінний прийде таким чином. Глибина отця бездонна, і думка про оману не є з ним. Йдеться про падіння і про готовність випростатися при виявленні того, хто прийшов до того, що він повернеться.

Це повернення називається покаянням. З цієї причини нетління видихнуло. Воно пішло за тим, хто згрішив, щоб він знайшов спокій. Прощення – це те, що залишається для світла в недоліку, слово повноти. Бо лікар поспішає туди, де є хвороба, бо таке бажання лікаря. Хворий перебуває в стані недоліку, але не ховається, бо лікар володіє тим, чого бракує пацієнтові. Таким чином недолік заповнюється повнотою, яка не має недоліків, і яка була дана для того, щоб заповнити той недолік, щоб людина могла отримати благодать. Бо, бувши неповноцінною, ця людина не мала благодаті. Через це там, де немає благодаті, сталося применшення. Коли ж применшена частина була відновлена, нужденна людина відкрилася як повнота. Ось що означає знайти світло істини, яке засяяло на людину: воно незмінне.

ПОМАЗАННЯ ВИБРАНИХ МИЛОСЕРДЯМ ОТЦЯ

Тому ті, хто був у неспокої, говорять про Христа серед них, щоб вони отримали відновлення, і Він помазав їх миром. Миро – це жаль отця, який змилосердиться над ними. А ті, кого він намастив, є досконалі. Бо наповнені вмістилища зазвичай покриті сургучем. Але коли покриття зруйнується, вмістилище може протікати, і причиною його вади є брак покриття. Бо тоді подих вітру і його сила можуть призвести до того, що масло випарується. Але з глечика, який не має браку, не знімається печать, і він не протікає. Але чого йому бракує, те знову заповнює досконалий отець.

Бо отець добрий. Він знає свої насадження, бо це він посадив їх у своєму раю. А його рай – це його місце відпочинку.

ОТЕЦЬ – ПОЧАТОК І КІНЕЦЬ

Рай – це досконалість у думці отця, а рослини – це слова його роздумів. Кожне з його слів є витвором лише його волі, в одкровенні його слова. Оскільки вони були в глибині його мислення, слово, яке перше з’явилося, викликало їх до життя, разом з розумом, який мовчазною благодаттю промовляє це унікальне слово. Це називалося думкою, оскільки вони перебували в ній до того, як стали проявленими. Отже, сталося так, що слово перше з’явилося в момент, приємний волі того, хто його забажав; і саме в волі перебуває отець, який спочиває і яким він вдоволений. Ніщо не відбувається без нього, і ніщо не відбувається без волі отця. Але його воля неосяжна. Його воля – це його слід, але ніхто не може її пізнати, не може зосередитися на ній, щоб володіти нею. Але те, чого він бажає, відбувається в ту мить, коли він цього бажає, – навіть якщо вигляд не подобається людям перед богом: це воля отця. Бо отець знає початок їх усіх, так само як і кінець їхній. Бо коли прийде їхній кінець, він привітає їх. Кінець же, бачите, є визнання прихованого, тобто отця, з якого вийшов початок і до якого повернуться всі, що від нього вийшли. Бо вони проявилися на славу і радість його імені.

СИН – ЦЕ ІМ’Я І ОДКРОВЕННЯ ОТЦЯ

Ім’я отця – син. Це він на початку дав ім’я тому, хто вийшов з нього, а сам залишився тим самим, і зачав його як сина. Він дав йому своє ім’я, яке належало йому – йому, отцеві, який володіє всім, що існує навколо нього. Він володіє ім’ям, він має сина. Сина можна побачити. Ім’я, однак, невидиме, бо тільки воно є таємницею невидимого, яка ось-ось дійде до вух, повністю наповнених ним за сприяння отця. До того, що стосується отця, то його ім’я не вимовляється, а проявляється через сина. Отже, це ім’я величне.

Хто ж тоді спромігся промовити йому ім’я, це величне ім’я, окрім того, кому воно належить, і дітей цього імені, в яких ім’я отця спочиває, і які самі, своєю чергою, спочивають в його імені, бо отець не має початку? Лише він сам задумав його собі як ім’я на початку, ще до того, як створив вічних істот, щоб над ними панувало ім’я отця, тобто істинне ім’я, яке забезпечене його владою і його досконалою силою. Бо це ім’я не взято з лексикону, і його ім’я не є похідним від звичайного наречення імен. Воно невидиме. Тільки отець дав синові ім’я, бо тільки він бачив його і тільки він був здатний дати йому ім’я. Бо того, що не існує – не існує. Бо хто не існує, той не має імені. Бо яке ім’я можна дати тому, кого немає? Але той, хто існує, існує і зі своїм ім’ям, і він один знає його, і йому одному отець дав ім’я. Він – отець, його ім’я – син. Отже, він не тримав його в таємниці, але воно з’явилося на світ, і син сам відкрив це ім’я. Отже, ім’я – це ім’я отця так само, як ім’я отця – це ім’я улюбленого сина. Бо інакше звідки б він узяв ім’я, як не від отця? Але хтось, напевно, скаже другові: “Хто дасть ім’я тому, хто існував до нього самого, як ніби діти не отримують своє ім’я від того, хто їх народив?”.

Отже, перш за все, нам доречно замислитися над цим питанням: що таке ім’я? Це істинне ім’я, ім’я, яке походить від отця, бо саме йому належить ім’я. Він не отримав ім’я в борг, як інші, які отримують вигадані імена. Це власне ім’я. Немає більше нікого, кому б він його дав. Воно залишалося неназваним, невимовленим до того моменту, поки досконалий не вимовив його сам; і тільки він один був здатний вимовити своє ім’я і побачити його. Коли ж отцеві припало до вподоби, що його син буде його вимовленим ім’ям, і коли той, хто прийшов з глибини, відкрив це ім’я, він відкрив те, що було приховане, бо знав, що отець – це абсолютна доброта. Тому справді отець породив саме його, щоб він розповів про сферу і місце свого спочинку, звідки він вийшов, і щоб він прославив повноту, велич свого імені і милість свого отця.

МІСЦЕ БЛАГОСЛОВЕННИХ

Кожен буде говорити про місце, звідки вони вийшли, і вони поспішатимуть повернутися знову до краю, звідки вони отримали своє істотне буття, і отримати з того місця, де вони стояли раніше, і вони будуть куштувати з того місця, живитися і рости. А їхнім власним місцем спочинку є їхня повнота. Отже, всі проявлення, що походять від Отця, є повнотами, і всі його проявлення мають своє коріння в тому, хто змусив їх усі вирости з нього самого. Він визначив їхні долі. Отже, вони проявилися індивідуально, щоб удосконалюватися у власній думці, бо те місце, куди вони простягають свою думку, є їхнім коренем, який підіймає їх вгору через усі висоти до отця. Вони досягають його голови, яка є для них відпочинком, і залишаються біля неї, немовби кажучи, що торкнулися його обличчя, обійнявши його. Але вони не показують цього явно. Бо вони не звеличували себе, не применшували слави отця, не вважали його ні малим, ні гірким, ні гнівним, але абсолютно добрим, незворушним, милостивим, що знав усі простори, перш ніж вони з’явилися на світ, і не мав потреби в повчанні.

Такими є ті, що володіють згори чимось із цієї незмірної величі, коли вони прагнуть до того Єдиного і Досконалого, що існує там для них. І вони не спускаються в Аїд. У них немає ні заздрості, ні стогону, і смерть не перебуває в них. Але вони спочивають у ньому, хто спочиває, не втомлюючись і не плутаючись в істині. Вони ж воістину є істина, і отець у них, і вони в отці, бо вони досконалі, нерозлучні з ним, що є воістину добрий. Вони ні в чому не відчувають нестачі, але відпочивають і освіжаються духом. І вони слухають свій корінь; вони зайняті клопотами, в яких кожен знайде свій корінь, і не зазнає жодної втрати для своєї душі.

Таке місце блаженних, це їхнє місце. Що ж до інших, то хай знають вони на своєму місці, що не личить мені, побувавши в місці спочинку, говорити щось більше. Там я перебуватиму, щоб завжди присвячувати себе отцеві всіх і справжнім друзям, тим, на кого виливається отцівська любов, і серед яких не бракує нічого від нього. Саме вони проявляють себе по-справжньому, бо перебувають у тому правдивому і вічному житті і говорять про досконале світло, наповнене насінням отця, яке є в його серці і в повноті, а дух його радіє ним і прославляє того, в кому воно було, бо отець є добрий. І діти його досконалі та гідні імені його, бо він є отець. Такі діти – це ті, кого він любить.